Сімонович відривається від гросбуха і трохи докірливо («ну як же можна не знати такої дурниці?»), безапеляційно, трохи здивований неуцтвом приятеля, пояснює:
– «Філін»? Це риба.
– А чому ж вона отут, у книзі, сидить на дереві?
– Я знаю?.. Сумасшедшая.
Спробуйте спіймати Сімоновича на тому, що він чогось не знає. Не піймаєте. Він скоріше повірить, що риба збожеволіла, пурхнула на гілку й заспівала соловейком, ніж погодиться з вами, що «філін» – звичайнісінька собі птиця.
Як часто на мистецьких диспутах, коли наші вчені критики, приперті до стінки, називають «філіна» рибою, як часто я згадую вас, вельмишановний громадянине Сімонович.
Коли наших критиків запитують: «А чому ж "філін" сидить на дереві, коли він – риба?» – критики, не задумуючись, відповідають: «Я знаю?.. Сумасшедшая».
І коли мій близький товариш, з яким я вчора плече в плече зубами й нігтями боровся за своє право, коли сьогодні цей товариш продасть мене за копійку і нагадить мені в душу – я й тоді не хочу визнати, що цей товариш – мерзотник і предатель.
Я знизую плечима і кажу вашими словами, дорогий товаришу Сімонович:
– Мерзотник? Ні, не мерзотник. В основному він непогана людина.
– А чому ж він нагадив?
– Я знаю?.. Сумасшедший.
Вчені пишуть багатотомні праці про старовинні народи на основі старих народних пісень.
Як жаль, що я не вчений. Я написав би колосальний блискучий трактат про любих і дорогих мені одеситів. І за основу я взяв би одеський анекдот.
Бо одеський анекдот – це сонце під веслами.
(«Червоний перець», № 2, 1929р.)
________________________
Завзятий юнак
Наш пароплав стояв біля берегів Індії.
Я лежав у своїй каюті з температурою тридцять дев'ять, майже непритомний.
В суміжній каюті грюкнули двері, застукотіли стільці і чийсь бегемотячий голос загримів, мов далекий грім:
– А він мені говорить: «Іди чистити картоплю»... «Яку таку картоплю?» – питаю. «Ти, – говорить, – сволоч, не знаєш, яку тобі картоплю полагається чистити?» Та як кинеться на мене... Ну, тут я його вже відчухрав! Не подивився, що він головний куховар. Несолодко йому прийшлося, голубчикові. Довго пам'ятатиме. І щастя його, що в мене тоді по обіді був благодушний настрій... а то без кровопускання тут діло не обійшлося б. Хлопець я гарячий і про всякий випадок уже наглядів собі ножа погостріше. Іншим разом не минеться йому так щасливо...
У мене почалося нервове тремтіння, хоча я зроду не був боягузом. Мені стало якось моторошно. З одного боку – ніч... і сусідство такої хижацької людини. З другого боку, мені від щирого серця було жаль нашого симпатичного куховара. Він навіть не підозрівав, яка грізна кривава небезпека звисла над його лахматою головою.
Заснув я пізно, і цілу ніч мене тривожили кошмари.
Удень я прокинувся від раптової тиші, що панувала в суміжній каюті, Як правило, було давно встановлено, що тиша в суміжній каюті остільки ж недоречна, як чоботи на руках або лайкова рукавичка на лівій нозі. Суміжна каюта двадцять чотири години на добу ревла, співала, гриміла, реготалась, верещала, гула, стукала й свистіла. І раптом – тиша.
Я прислухався:
– Він мені говорить: «Підмети палубу, товаришу...» А я йому: «А ви знаєте, товаришу, що таке шестигодинний робітничий день для моряка?» А він на мене як цикне: «Ти, – говорить, – і тут в суперечки будеш встрявати?» Ну, тут уже я не міг втриматися. Коли він помічник, так ти думаєш, я на його дивитись буду? А за хвіст та на вітер – ти не хочеш? Ні? А отруєні індуські кинджали з Бенареса ти ніколи не бачив, білолиций брате мій? Не нюхав такої штуки? Так дивись, брат, понюхаєш... Скажи спасибі, що в мене сьогодні гарний настрій, з нагоди іменин моєї покійної бабуні...
Мене знову затрусила лихоманка. О, як я пожалкував, що продав напередодні свій браунінг! Коли їдеш на одному кораблі з таким розбишакою, не завадить мати про всякий випадок в кишені щось семизарядне. Холодний піт укрив моє чоло.
«О, помічнику, помічнику! Твоя бідна стара мати й не підозріває, що тут, далеко від батьківщини, в твої груди щохвилини може встромитись отруєний кинджал з Бенареса. Одчайдушна головонька ти, помічнику! Хоч би матір свою пожалів».
Такі думки лізли в голову, що я мало не заплакав від жалю.
Я почав видужувати. Я вже виходив зі своєї каюти й потихеньку вештався по палубі.
І от – одного разу вранці я побачив його. Скоріш якесь внутрішнє почуття прошепотіло мені, що це він. Довгов'язий, тонкий, скуйовджений хлопець, весь укритий чорним пухом. Під пахвою – два подерті томи Майна Ріда й Густава Емара. На обкладинках чудно розмальовані індійці. Довгов'язий хлопець стояв, похилившись на поручні, й провадив глибокі розкопки у власному носі.