– Я так і знав! – ляпнув у долоні помічник капітана, що виплив не знати звідки. – Я там чекаю води, а він тут у носі колупає! До якої пори це буде, ледацюго ви анахтемський?!
Я весь похолонув. Холодний піт дрібними крапельками знову вкрив моє чоло. Я закрив очі.
«Прощай, помічнику капітана! Прощай, пропаща головонько! Не бачити тобі більше світу білого...»
Я уявив собі, як цей юнак, не стерпівши образи, мов бенгальський тигр, кинеться на помічника, одним спритним ударом кинджала розпоре йому черево, видере криваві кишки і, обмотавши їх навколо власної шиї, почне знімати помічникового скальпа – на втіху своїй дикунській, людожерській душі...
Я застогнав. Я не міг знести подібного видовиська після тяжкої хвороби.
– Ну, марш по воду! – закричав помічник.
«Ось воно... починається», – подумав я.
І що ж я побачив?
Замість того, щоб загородити свого кинджала туди, де йому бути належить, завзятий Месник Неоглядних Прерій винувато заморгав очима і писнув:
– Вибачте, Іване Аркадьєвичу...
І прожогом кинувся до бака з прісною водою.
Помічник погрозив йому вслід пальцем, подібним до переспілої моркви.
Ввечері в суміжній каюті знову за програмою грюкнули двері.
– Ну, сьогодні я йому показав!! – закричав Завзятий Юнак. – Він мені говорить: «Замість того, щоб воду принести, ти в носі колупаєш?» Тут уже я не втерпів... Виймаю кинджала і... ви розумієте? Зараз у шпиталі відлежується. Я їм покажу, що нащадок Червоного Диявола зуміє постояти за себе! Клянусь мокасинами!..
(«Червоний перець», № 12, 1928 р.)
________________________
Вітрильник «Товариш»
– На мою думку, все на світі залежить од масштабу.
– Ну наприклад.
– Я маю на увазі сьогодні, головним чином – сосуди. Так, сосуди. Ну, наприклад, ремонтували наш «Товариш». І під час ремонту зникла десь пара склянок. Це як, на твою думку, злочинство?
– «Чтоби сказать да, так нєт», – відповіли б тобі в Одесі.
– Правильно. Ну, а потім у буфеті не дорахувалися порцелянової чашки.
– Ну, це теж єрунда. Розкокали чашку – та й годі. Подумаєш, цяцька велика – чашка.
– Справедливо. А далі загубили глек.
– Глек? Хм. Ну, треба, значить, глек купити новий – та й край.
– Цілком з тобою згоден. Але другого ж дня загубили, розумієш ти, пару цеберок.
– Пару цеберок? Жаль. Треба б сказати робітникам: ви б, товариші, не губили цеберок. А втім, чорт з ними, з цеберками. Теж утрата.
– Утрата, припустім, єрундова. Та трохи згодом виявилось, що механіки ніяк не можуть найти залізну бочку з машинового відділу. До неї якраз і належали цеберки.
– Ого! Бочка – це тобі не чашка. Тут треба кому слід дати жару. А бочку зробити нову.
– Так слідом за бочкою порозгублювали десь машинові циліндри.
– Ну, це ти вже вхопив перебільшений масштаб. Кажучи одверто, ти просто брешеш.
– Побий мене блискавка!
– Коли не брешеш, то тут уже пахне карним кодексом.
– А чим пахне загублення цілої цистерни?
– Бочки?
– Ні, цистерни. Справжньої цистерни на дві тонни.
– Ти щось плутаєш. Як же можна загубити цистерну? Що це – шпилька, чи що?
– А от умудрились.
– Ну, тут, брате мій, пахне вже дуже суворо. Вірніше – із суворою.
– От бачиш, а ти казав: масштаби – єрунда. Масштаби, брате, основа всякого діла!
– Та чорт забирай! Ну, я розумію, що навіть склянки можуть комусь пригодитись. Але на якого чорта чоловікові може здатися двотонна цистерна?! Що він – горілку з неї питиме, чи що?
– Ну, от бачиш, зразу видно, що ти молодий моряк, бо занадто палкий. Двотонна цистерна нікому не потрібна – а нема. А от голова начальника ремонту – з неї міг би вийти чудесний чавунний казан для картоплі, а її ніхто не краде. Через те що масштаб. Занадто малий масштаб. Мікроскопічна.
(«Червоний перець», № 13-14, 1932 р.)
________________________
Навігація
Обдивившись велетні української індустрії – Тракторний, Турбінобуд, ХПЗ тощо, – я замислився. Куди рушити далі?