Як відомо, столичні музеї кожної даної хвилини ремонтуються: так мені говорили в Харкові і вісім років тому. Ремонтуються вони влітку, восени, взимку і навесні.
Тоді зір мій прикипів до таблички, на якій було намальовано прекрасного червоно-синього пароплава з каютами-люкс і клоччям диму з грізного димаря.
– Оце ходить по річці Харків? – запитав я громадянина чистою німецькою мовою.
– Ого! – несподівано загадково відповів громадянин чистою українською мовою.
«Пропливусь», – подумав я чистою українською мовою і почав чекати.
Велика стрілка мого годинника вже двічі обернулася навколо циферблатового центра, а пароплава все не було й не було.
Підпливали якісь брудні моторки, чмихали, смерділи мені в ніс під акомпанемент мотористової лайки. Якісь баби з клунками, гостро дискутуючи з вищезгаданим мотористом, стрибали в човен, від чого рівень води в річці Харків рішуче й помітно підвищувався, а купальники користалися з випадку погойдатися на розкішних штучних хвилях.
Стрілка оббігла мій циферблат ще раз. Я нетерпляче підійшов до громадянина і запитав його про час прибуття пароплавів.
Його відповідь лишилась мені незрозумілою через моє незнання всіх відтінків могутньої незасміченої української мови. Звучала ця відповідь приблизно так:
– Чіво спряшіваєш, занудо?
Другий громадянин запитав мене:
– Ви чекаєте на водяний трамвай?
– О, йаволь!
– Так оце ж він і єсть.
І громадянин показав на брудний чмихливий моточовен.
Пасажири українських водяних трамваїв здалися мені за людей трохи експансивніших, ніж це вимагається наявними обставинами. Місць у моточовні було двадцять, а нас чекало чоловік п'ять. Проте ці п'ять чоловік зчинили такий галас і штовханину, що мені потрощили парасольку, кондукторові віддавили мозоль, а сивого дідка зіпхнули просто в воду. Рятівнича станція негайно відрядила мотокатер рятувати дідка, але той, стоячи по щиколотку в воді, чемно дякував, запевняючи, що тут неглибоко. Його слова чистою українською мовою звучали приблизно так:
– Тут горобцю по пуп. Повертай голоблі.
Почали заводити мотор. Заводили по черзі: моторист, кондуктор, я, охочі з пасажирів, нарешті – добровольці з публіки.
Коли мотор почав стріляти, ми помітили, що ті пасажири, які не довірили своє життя бурхливій водяній стихії, а просто попхались пішки, були вже біля своєї мети за два кілометри від нас. До речі, тут дідок попрохав його висадити, запевняючи, що торохкотіння мотора може попсувати нервову систему і носорога, не кажучи вже про нього, ветерана праці.
Ми рушили.
Їхали дуже швидко, за винятком тих випадків, коли водяні жартівники-купальники, регочучи, хапали наше судно за стерно і держали його так на місці. Мотор гуркотів, мов сто гармат, але ми не посувалися вперед на жоден дюйм. Тоді кондуктор непомітно націлювався і давав жартівникові потиличника. Той з криком жаху і розпачу пускав наше стерно – і ми мчали далі.
Зупинок було небагато, та й потреби в них не почувалось.
Кому треба було злізти, той просто брав свій клунок на плечі і (мене охоплював крижаний жах!) спокійно ішов за борт. Вода не сягала йому вище колін.
Так само робили і ті, що хотіли сісти. Вони навіть набирались нахабства і, вхопивши човна за рятувальне коло, зупиняли його, а сівши, кричали:
– Паняй!
– Я тобі покажу, як навігацію затримувати! – кричав кондуктор. – Сідати – сідай, на те ти пасажир, а зачім при етом човна затримувати?
Безквиткові пасажири просто чіплялись ззаду за корму і пливли у воді, тримаючись за борт.
– Граждани, одчепіться! – благав кондуктор.
– Та що тобі, жалко? – відповідали пасажири. – Ми ж на твоїй навігації не сидимо.
– Одчепіться, кажу, бо навігація від цього псується.
Навігація справді псувалась часто. Мотор, вибухнувши вогнем і димом, задоволено замовкав. Крутили мотор всі присутні. Коли це не допомагало, порадившись таємно, моторист з кондуктором викидали прапори катастрофи і спокійно сідали покурити.
Тоді юрба хлопчаків, яким у цім місці вода сягала по груди, галасливо кричала капітанові:
– Дядю! Дозвольте – ми в одну мить припхаємо вашу калошу до берега.
– Забирайтесь геть, паршивці! – гримів на них капітан. – Морських звичаїв не знаєте, чортенята: мене повинно рятувати дружнє судно.
І, звертаючись до публіки, урочисто виголошував:
– Граждани, не хвилюйтесь. До SOS, тобто до Сосу, до повної неминучої катастрохви, до останньої боротьби на життя й смерть з оскаженілими хвилями, з викидкою півмертвого тіла на невідомий, повний тигрів і гієн острів – до всього цього ще далеко. Зараз нас врятують. А до того ж знайте: як капітан цього судна, я зійду з нього останній – вже тоді, коли жодної живої душі не залишиться на борту.