– Ну й не сходь, – байдуже сказала якась баба. Забрала свій клунок і не то що кинулась у бурхливі хвилі, а просто, підібравши поділ, пішла по бурхливих хвилях до берега. За нею один по одному вилізли й інші пасажири.
Тоді капітан, лишившись на судні єдиним і останнім, побачивши своїх пасажирів у повній безпеці, не мав робити нічого іншого, як засукати штани, прив'язати до свого судна шворку і, крокуючи берегом, потягти своє судно кудись у блакитну даль.
– Куди ви? – крикнув я.
– До сухого елінгу! – відповів він.
Сухий елінг, як виявилось, був простий похилий берег, де двоє дітей безтурботно ліпили з піску хатки.
Витягши судно на берег, капітан, за допомогою кондуктора та ватаги тубільних хлопчиськів, почав ремонтувати свою вередливу машину.
Робив він це, треба сказати одверто, більше за допомогою незрозумілих мені заклинань, ніж інших технічних приладів. При цьому він часто і голосно закликав на допомогу своїх добрих батьків, особливо часто згадуючи чиюсь добру матір.
Коли мотор, стрельнувши, зачмихав, капітан утер піт і голосно проголосив:
– Гр-р-раждани, судно готове рушити в черговий рейс, прошу займати місця! Допоможіть-но тільки спочатку зіпхнути це доробло у воду.
Публіка спустила судно з сухого елінгу на воду і зайняла свої місця. Пароплав рушив у туманну далечінь.
(«Червоний перець», № 13-14, 1932 р.)
________________________
Розтерзаний автомобіль
– Як хороші шляхи й автомобілізація є запорука соціалізму, то й рішили ми при нашій установі організувати осередок Автодору.
Найперше – замовити бланки, печатку й конверти.
Замовили. Далі – намалювали плаката. Чудесний, незрівнянний вийшов плакат. Стиль – футуристичний. По-простому кажучи, такий, що жодної літери не прочитаєш.
Приліпив Вася плаката, поставив стіл, розклав на столі бланки.
– Можна вважати, – каже, – що працю налагоджено. Працюємо на всі сто. Аж шкварчить.
Минув тиждень. Минуло два.
– Васю, – кажу, – щось негаразд у нас з Автодором.
– А що таке? – питає Вася. – В чім річ? Плакатик висить, стіл стоїть, бланки лежать. Чого тобі ще треба?
– Наслідків начебто не видно, – соромливо й тихо кажу я.
– Наслідків? Яких же тобі таких ще наслідків треба?
– Та шляхи, – кажу, – як і раніш, погані, а щодо автомобілів, так ще гірше: нюхаєш тільки таксівський бензин – та й годі.
– Конкретно! – кричить Вася.
– Конкретно, – кажу, – треба нашій ячейці купити старий автомобіль та відремонтувати його. Буде практика для хлопців.
Вася вхопив мене за комір. Думав, битиме. І що ж ви думаєте: цілує!!! Обнімає й цілує.
Коротко кажучи, купили ми старий автомобіль. Барахлишко парадошне. Відремонтували. Потіли. Фарбували. Вийшла така машина, що й наркомові не сором на неї сісти.
І зверніть увагу: раніше – так на засідання нашого Автодору калачем нікого не заманиш, а тепер виходить вся ячейка в повному складі, і навіть Яша-кур'єр, засунувши пів пальця в ніс, пхається в автомобіль на тій підставі, що він – активний автодорівець і мало не він сам увесь Автодор видумав.
– Ну, хто ж буде їздити? – гукає Вася.
– Я!
– Я!
– Я!
Такий галас підняли, що на вулиці подумали, що тут місцком письменників і бездомні письменники прийшли вимагати кімнат.
За пів години пересварилися, як чорти. Один кричить:
– Я карбюратор паяв!!
Другий:
– Я шини заклеював!!
Третій:
– Я кузов лагодив!!!
Виходить, кожний уклав працю. А раз так — кожний має право проїхатись.
– Чорт з вами! – кричить Вася. – Сідайте.
Ну, ви ж самі розумієте: тридцять чотири чоловіки. Пирхнув мотор – і став. Не везе. Формений страйк. І не забудьте: хай би буржуї сіли, а то ж самий чистокровний пролетаріат понасідав – і не везе! Саботаж!
Поставили машину в гараж.
– Розходьтеся! – кричить Вася. – Лавочка закривається. Завтра складемо чергу, тоді й їздитимемо.
Склали.
Прочитав її Вася перед автодорівцями. Читав, треба віддати йому справедливість, з натхненням, запалом і сльозами. Вроді як Сосюра поему свою читає.
– Прочитав – знову галас.
– Чому, – кричить один, – я в другій черзі? Я обидва передні колеса ремонтував!