Капітан Рубченко
Павло Остапович Рубченко — друг і однополчанин Сура. Раніше вони дружили втрьох, але третій — Валерчин батько, вмер позаминулої осені. Для нас Павло Остапович був неначе часткою Сура, і я ледве на шию йому не кинувся, коли він увійшов. Великий, охайний, у білосніжній сорочці під синім піджаком. Він рідко вдягав форму.
— Доброго здоров’я, хлопці! Я сказав весело:
— Доброго здоров’я, товаришу капітан!
— Що у вас діється? Поки що бачу — чистите зброю. Знову школою нехтуєте?
— Ой, тут таке діється… Ви Стьопки не бачили?
Він Стьопки не бачив. Тут зазирнув Сур і попрохав хвилину зачекати, поки він прийме гвинтівки. Рубченко кивнув на тир і похитав пальцем. Сур сказав: “Вас зрозумів” — і покликав мене віднести гвинтівки. Ого! Рубченко не хотів, щоб його тут бачили, виходить, уже відомо дещо… Я вискочив, бігом потяг гвинтівки. Сур навіть чистку відмінив, щоб скоріше спровадити студентів із тиру, і сам замкнув вхідні двері. Тепер нам ніхто не заважав, а Стьопка, коли що, відімкне тир своїм ключем або подзвонить. Я всівся так, щоб бачити двір крізь вікно. Сурен Давидович причинив двері в зброярню, закурив свій астматол і показав на мене:
— Ось наш доповідач.
Рубченко підняв брови і поглянув досить непривітно. Мабуть, кожен міліцейський начальник здивується, якщо його притягнуть у спеку слухати якогось хлопчиська.
Сур почервонів і сказав:
— Альоша — хлопець серйозний. Розповідай з подробицями, будь ласка, — і розгорнув свій блокнот.
Я почав розповідати і хвилювався що далі, то дужче. “Де ж Стьопа?” — пульсувала в голові думка. Я раптом забув, як Федя познайомився з таксистом, які слова вони говорили біля пенька. Сур підказав мені по блокноту. Рубченко тепер слухав уважно, кивав, піднімав брови. Коли я дійшов до розмови про цукерки — першої, ще на путівці, — грюкнули вхідні двері, і в комору влетів Стьопка.
Ми закричали: “У-рур-ру!” Сурен Давидович сплеснув руками. Степан поривався щось сказати і зненацька побілів, як стіна. “Що за халепа, неначе він найнявся бліднути! — подумав я. — Проґавив він гітариста, чи що?”
Стьопка стояв під дверима, втупившись очима в підлогу — як води в рот набрав. Таким білим я його ще не бачив.
Мабуть, Сур щось збагнув. Відчув, точніше. Він швидко підвів Стьопку до віконця, посадив на койку і налив води, як мені щойно. Стьопка ковтав голосно і випив дві склянки підряд.
— Набігався хлопчик, — ласкаво мовив Рубченко. — Вода не холодна в графині? Наковтаєшся холодного — раз-два — і ангіна!
Стьопка і тут промовчав. Навіть Валерці-нетямі стало ніяково — він заусміхався й засяяв своїми очищами: не ображайся, мовляв, дядю Павле, Стьопка хороший, тільки чудний.
Сурен Давидович сказав:
— Стьопа брав участь у цьому ділі. (Рубченко кивнув). Після Альоші він теж дещо розкаже. Добре, Стьопику?
Стьопка пробурмотів:
— Як скажете, Сурене Давидовичу.
Сяк-так я розповідав далі, а сам дивився на Стьопку. Вони з Суром сиділи навпроти світла, тому облич не можна було відрізнити. Я бачив, як Сур подав йому гвинтівку і шомпол, підсунув мастило. Сам також узяв гвинтівку. І вони заходилися чистити. Стьопка відразу витяг затвор, а Сур, притримуючи ствол під пахвою, відчинив тумбочку й дістав пляшечку із пілюлями проти астми. Я в цей час розповів про порожню галявину і про сліди в один бік, а Рубченко кивав і примовляв:
— Так, так… Не було слідів? Так, так… Стривай, Альошо. — Він повернувся до Стьопки. — Ти, хлопчику, до самого міста проїхав на таксі?
Стьопка відповів:
— До місця доїхав.
— Куди ж?
— В’їхав у ваш двір, з боку вулиці Леніна. Через арку.
— Вони тебе виявили?
— Я зіскочив під аркою. Не виявили.
— Молодець! — гаряче мовив Рубченко. — Спритно! Простежив, що вони робили потім?
Цієї миті Сурен Давидович клацнув затвором і пробурчав:
— От негідники! Патрон забули у казеннику…
Капітан повернувся до нього:
— Прошу не заважати! Тут ідеться про державний злочин!
Бач! Я ледве не луснув від гордощів. Казав я їм, казав — шпигунство! І я страшенно здивувався, чому Стьопка не зрадів. Він жбурнув гвинтівку на ліжко і сказав тихим, сповненим відчаю голосом:
— Сурене Давидовичу… Ось він, — Стьопка тицьнув пальцем просто в Рубченка, — він теж хапався за серце перед пеньком. Він — П’ятикутник двісті. Я бачив.
Ми завмерли. Ми просто остовпіли. Уявляєте? І капітан сидів нерухомо, дивлячись на Стьопку. Сурен Давидович прохрипів:
— Остаповичу, як це могло бути?