Сур почув і повернувся. Ох, згадаю я цю картину… Як він дивиться коричневими лютими очима на розгардіяш, на тремтячого Валерку, на гвинтівки, що валяються в калюжах, і на бластер… Він глянув і зненацька заметався, відчинив залізну шафу із зброєю й швидко-швидко почав запихати в неї гвинтівки. Потягнувся по бластер — Стьопка перехопив його руку.
— Це спуск, Сурене Давидовичу, оці крильця.
Сур почав міцно терти скроні. Тер із злістю, довго. Потім промовив:
— Звичайно, спуск. Отож… Де шнурок?
Стьопка показав пальцем — на підлозі, а я підняв. Чорний шнурок від черевиків, точніше, два шнурки, зв’язані докупи. Всі чотири накінечники були цілі, стриміли на вузлах.
— Розумію, — сказав Сур. — Гидуєш… — Взяв у мене шнурок, поклав у шафу. — Даремно все-таки гидуєш, Степане.
— Він зрадник, — мовив Стьоцка, показуючи на Рубченка, — а ви його жалієте!
Я здригнувся — поряд зі мною закричав Валерка:
— Брешеш! Дядько Павло — татків друг, а не зрадник, брешеш!
— Так, мій хлопчику… Степане, слухай мене: якщо Павло Рубченко — зрадник, то й я зрадник. Таких людей, як він… — Сур закашлявся. — Він не тільки чесний воїн. Не тільки хоробрий і добрий чоловік. На моїх очах він двадцять років працював у міліції. І на фронті. І завжди був справжнім рицарем…
Стьопка мовчав.
Важко було не погодитися — така людина на виду, як у скляній будці. Сур угамував свій відчай і говорив далі:
— Ми втратили багато часу… Потрібен лікар. Хто подзвонить у швидку допомогу? Ти, Лесику? Притримайте двері! — Він обережно підняв бластер і переніс у шафу. Замикаючи, двічі повернув ключ. — Ох, Остапович!.. Ох, Остапович!.. Краще б… — Він затнувся.
Я знав чому. Він сто разів дав би себе спалити цим бластером, тільки б не стріляти в друга. Він вистрілив, рятуючи нас.
І, подивившись на нас, Сур підібрався, труснув головою, став зовні таким, як і раніше, навіть погладив Валерку, як завжди, від носа до потилиці.
— Так, тяжке становище… У швидку не можна звертатися. Стьопо, Альошо! Загляньте в четвертий під’їзд, квартира шістдесят один. Лікарка Ганна Георгіївна… Запросіть її сюди. Що сказати? У нас поранений.
Ми побігли. Стьопка на ходу сказав:
— Правильний наказ.
— Чому? — запитав я.
Він відповів:
— А раптом ц і вже на швидку пробралися?
— Хто — ці?
— З бластерами.
— А навіщо їм пробиратися?
Стьопка тільки свиснув. Тоді я заперечив:
— Лікарка Ганна Георгіївна теж могла пробратися.
— Дивак… — пропихтів Стьопка. — Вона пенсіонерка, вдома приймає. Бачиш табличку?
Я бачив. Квартира 61, мідна яскрава табличка: “Лікар Г. Є. Владимирська”. Степан подзвонив і раптом сказав:
— Він мене хотів… теє. Рубченко ваш…
— Він же не в тебе стріляв — у Сура!
— Та ні, — прошепотів Стьопка. — Не з бластера. Він так… Очима, чи що. Я неначе вмер на півсекунди.
— Ой, а мене… — заквапився я, та двері відчинилися, і з темного коридора запитали:
— До мене?
Стьопка підштовхнув мене вперед. Я відповів, що до лікаря і що в тирі лежить поранений.
— Зараз, зачекайте тут, — сказав голос, як мені здалося, чоловічий.
У передпокої спалахнуло світло. Ми увійшли, але там уже нікого не було. Ніби з нами розмовляв величезний годшіпик, що стукав напроти дверей. Надзвичайний годинник! Вищий від мене, з трьома гирями, начищеними яскравіше за табличку на дверях. Годинник заграв мелодію дзвіночками, потім ударив густим потрійним дзвоном — була одинадцята. Я охнув, бо все почалося рівно о пів на дев’яту, лише дві з половиною години тому. В школі минуло три уроки — і стільки всього відразу! І Валерка ще. А Валерка ніжний і довірливий. Позавчора підійшов до міліціонера і спитав: “Дядю, а чому вам не дають кийків?..”
Дзенькнуло скло. Хтось заголосив тонким, старечим голосом. Різко розчинивши двері, в передпокій вискочила жінка в білому халаті, з чемоданчиком, геть сива. Вона вмить оглянула нас синіми емалевими очима. Спитала басом:
— Поранений у тирі? — і вже була на сходах.
Ми ледве встигали за нею. От так пенсіонерка! Із квартири пищали: “Єгорівно!” — вона мовчки мчала вниз сходами, потім доріжкою вздовж будинку і чотирма східцями в підвал.
Стьопка забіг наперед, відчинив двері й повів лікарку по коридору в зброярню.
Лікар Ганна Єгорівна
Сурен Давидович був у зброярні наодинці з Рубченком. Стояв, прихилившись до шафи, і хрипів астматолом. Коли ми зайшли, він уклонився й промовив:
— Здрастуйте, Ганно Георгіївно. Ось… — Він показав на ліжко.