— Зараз треба турбуватися про живих, — відповіла Ганна Єгорівна. — Правильно. Треба їхати в район. — Вона повернулася до Стьопки: — Працівників міськради ти знаєш в обличчя? Декого… Вони приходили в сарай? Ні? А втім, час пе стоїть на місці, могли й побувати поки…
— Телефон і телеграф відпадають, — сказав Сур.
Вона кивнула, наморщила чоло. Тепер було видно, що вона вже стара.
— У мене машина, — сказала лікарка, — “Москвич”. До райцентру їхати недалеко, дві години, але хто знає, як там на дорогах? От негідники! — додала вона і вдарила об стіл. — Знати б, яку капость вони затіяли.
Стьопка промовив:
— Може, все-таки шпигуни?
Сур промовчав, а лікарка презирливо махнула рукою:
— У Тугарині шпигуни? Облиш це, слідопите… Секрет виготовлення кефіру і реле запалення для “Запорожців”! Облиш… У мене таке крутиться в голові, — повернулася до Сура, та Степан не вгавав:
— Нечиста сила? — спитав він.
Лікарка серйозно відповіла:
— Це б іще півбіди, бо чорти — прості істоти, їх звичайним хрестом можна спровадити. Як діє ця зброя?
Сур розвів руками, сказав, що не може судити про цю зброю, бо за ту коротку мить, поки бластер плювався вогнем, нічого не можна було збагнути.
— Зрештою, річ не в тому, як вона діє, — сказала Ганна Єгорівна. — Для мене ось що важливе: надто вже дивної вона форми. Змодельовано зовсім не під людську руку. Звичайна палиця. Ні ручки, ні приклада… Антабок отих ваших немає, прицілу…
— Ганно Єгорівно, — зауважив Сур, — саме на ці особливості я й звертав вашу увагу на (Початку розмови.
— Ви гадаєте… — почала лікарка.
Сур кивнув кілька разів. Тепер я не витримав і встряв у розмову:
— Марсіанська зброя бластер! Бачили, як жахнуло? Анігіляційний розряд, ось що!
— Ну, хай і марсіанська, — сказала лікарка. — Я не люблю зброї, слідопити. Надто добре знаю, як погано вона гармонує з організмом людини. Товаришу Габрієлян, я хотіла б забрати цей бластер із собою, в район. Для переконливості. Та й одного з хлопчаків. Краще оцього. — Вона показала на мене. — Другий знадобиться тут, ви зовсім задихаєтеся. Властер придумали!..
— Бластер, — поправив я.
— Бластер, властер… — пробурмотіла Ганна Єгорівна. — Капость! Щось у мене було протиастматичне, для ін’єкцій…
Вона нахилилася до Свого чемоданчика. Сур розглядав бластер, спрямувавши його кристал у стелю. Раптом лікарка тихо промовила: “Ого!”, опинилася біля Рубченка, торкнула його повіку й швидко нагнулася до грудей. Ми схопилися. Ганна Єгорівна підвелася теж. Обличчя в неї було червоне, а очі звузилися. Вона сказала:
— Серце б’ється нормально. Він ожив.
Ну, це вже було занадто… Ожив! Степан і той позадкував у куток, а в Суреиа Давидовича почався серцевий приступ. Ганна Єгорівна “вцідила йому слонову дозу анальгіну”, потім заходилася біля “колишнього покійника” — це все її фрази, звичайно. Рухи її стали швидкі, злі, а голос зовсім хрипкий і басовитий. Раз-раз! — вислуховувала, вистукувала, вимірювала, а бідолашний Сур дивився здивовано-радісними очима з-під бинтів. От де було видовище! А стрілки годинника ледве підбиралися до дванадцятої, розумієте? За чотири години різних подій накопичилося більше, ніж за двадцять шість років — стільки ми із Степаном вдвох усього прожили.
Коли Сур трохи оговтався, лікарка наказала запакувати бластер для дороги. Я приніс із майстерні футляр для креслень, забутий кимось із студентів, — коричнева розкладна труба з ручкою збоку. Сур обмотав бластер ганчір’ям, опустив його в трубу, щільно набив зверху шматтям, як пиж, поверх бластера і закрив кришку. Вона оберталася вільно, Сур підмотав аркуш паперу. Ми допомагали. Лікарка в цей час іще морочилася з Павлом Остаповичем. Йому теж забинтувала голову; бинтів пішло менше, ніж на голову Сурена Давидовича. Виявляється, вухо забинтувати важче, ніж лоб із потилицею.
— Ну, я готова, — сказала Гшна Єгорівна. — Поранений догляду не потребує. — Вона поглянула на Стьопку й пробасила: — Нечиста сила! На вихідному отворі вже з’єднувальна тканина.
Для нас це була китайська грамота. Сур запитав:
— Лікарю, ви не помилилися, коли встановили… гм…
— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися й має вигляд триденної. Зрозуміло?