— З нею щось сталося? Потрібні гроші?
— Тут красива місцевість… Га?
— Ти що, знущаєшся?
— Гаразд, — сказав Портнов. — Якщо так, налий кави. Це Машенька, для неї теж кави.
— Ну, знаєш, Портняжко… Це ні в які ворота не лізе!
— Лізе, Благово, — промовив Вячеслав Борисович. — І сенсація є. Зелені чоловічки дісталися до планети на ймення Земля.
Сентиментальний боксер
Стьопка сьорбав холодну каву з печивом і слухав. Насамперед він зрозумів, що вчені прозвали інопланетних мешканців “зеленими чоловічками”. Ще давно, заздалегідь. Вони давно припускали, що повинні бути ці мешканці, і для виразності дали їм таке прізвисько.
Потім Стьопка зрозумів, що величезний засмаглий хлопець боїться — обличчя в нього побіліло навіть під засмагою.
“Що ж, і злякаєшся”, — подумав Степан. І тут розмова стала незрозумілою і звернула, здавалося, в інше русло.
Благоволін запитав:
— Отже, транспортують чисту інформацію? — Він обережно доторкнувся до “посередника”, що лежав на столі.
— На якомусь субстраті. Стьо… Маша каже, що оця штука поважчала, коли мене… як би це сказати?
— Зреверсували. Набагато поважчала?
— На трохи, — відповів Степан.
Господар повернувся до нього:
— Ага! На трохи… А в грамах?
Степан знизав плечима. Благоволін ще раз торкнувся до “посередника”.
— Скільки їх там? Сидять і чекають… Скільки їх там, Портняжко?
— Відкриємо й поглянемо, — понуро мовив Вячеслав Борисович. — Помилуємося.
— Мабуть, не варто. А кортить, Портняжко… Покласти б на аналітичні ваги і смикнути за ниточку…
— Поклади, — сказав Вячеслав Борисович. — Мені в кишеню поклади і більше не чіпай, я тебе знаю.
— А хто в ньому сидить? — запитав Стьопка. — Це ж гіпнотизер.
— Справді-бо, хто ж там буде сидіти? — пробурмотів Благоволін.
— Пришельці, — серйозно пояснив Вячеслав Борисович. — Точніше, їхні уми, особистості, розумієш? Ну, зміст їхнього мозку, якщо так дохідливіше.
— Кому ти пояснюєш, Славо… Он книжка з малюнками, то для її віку.
— Машенька — людина, — мовив Вячеслав Борисович. — У неї із зелененькими свої рахунки. — Він помацав садна на щоці.
— Ну, сиди, якщо людина… Отже, транспортують чисту інформацію. Я мав рацію. Пам’ятаєш нашу розмову про кембріджські спостереження?
— Митьку, я завжди вважав тебе великою людиною. Все правильно. Навіть те, що цивілізації з ядерною енергією не виживають, самоспалюються.
— О, і про це була розмова? Коли?
— Машо, повтори, — попрохав Портнов.
— “Мерзенна зброя, — пробурмотів Стьопка. — Варто дикунам її винайти, як відразу ж пускають її в хід і знищують увесь матеріал”. А матеріал — це що? Уран?
— Це ми. Дикуни. Ми для них — матеріал. Гаразд, Дмитре, що ти пропонуєш?
— А мерзенна зброя — ейч-бамб.
Вони раптом замовкли, неначе злякавшись сказаного. Портнов закурив. Рука із сірником тремтіла. Потім він вимовив через силу:
— Можливо. Знищити всіх одразу. Але ми повинні перешкодити їм розповзтися.
— Яким чином?
— Основні сили десь на орбіті. Я гадаю, що без них Десантники не вирушать із Тугарина. А сигнал вони готуються послати через наш телескоп.
— Можуть і без них. Я обміркував би це діло ширше. Адже й комару дзижчати не забороняється.
— Часу обмаль.
— Стратегію слід обдумувати серйозно, — сказав Митя. — І в казці комарі по дзижчали, обрали стратегію і ведмедя подолали… Портняжко, а навіщо вони пішли в Космос? Чого їм треба, цим Десантникам? Га?
— Перенаселення, нестача корисних копалин… Що ще?
— Хитрий Портняжка вдягає пришельців у земний сіряк… Корисні копалини зручніше шукати на ненаселених планетах. Що ж до перенаселення… Зверни увагу: “зелені чоловічки” уміють стискати особистість до розміру вишні, судячи з цієї коробки. Тож на біса їм життєвий простір, якщо у твоїй кишені затишно розташується десяток живих створінь?
— Інстинкт завоювання, — сказав Портнов.
— Ну! Ти ж марксист, вивчав політекономію! Інстинкти, пристрасті — пан Шопенгауер, ай-я-я… Інстинкт — це для перелітних птахів, а для розвиненої цивілізації потрібно щось серйозніше. Перенаселення, перенаселення… Ось воно — щось. Робоча гіпотеза: вони перенаселені мертвими.
— Оце загнув-ув… — промовив Вячеслав Борисович.
— Лелечко, це ж простіше простого. У тебе в кишені лежить апарат, що списує з живого мозку повну картину свідомості і зберігає її необмежено довго. Точніше, поки не трапиться підходяще тіло, в яке можна вмістити цю консервовану свідомість.