Узвіз тут досить крутий, — блиснувши синцями, велосипед загримів у канаву за найближчим кущем.
З міста неодмінно набіжить піший Десантник і забере велосипед. Сяде й поїде. А я що— не такий?! Ні, ви погляньте — “Турист”, на вісім швидкостей, новісінький… Чий же це може бути велосипед?
Я відкотив його від дороги, опустив до кінця сідло, заховав ключі у сумку й поїхав за Десантниками.
Завершення
Сідало сонце, обійшовши своє коло по небу. Чаша телескопа стала ажурною на просвіт, як чорна густа павутина. Вона підіймалася й росла, поки я під’їжджав. Затулила півнеба, коли я вирулив на асфальтовий майданчик перед ворітьми.
Майдан аж кишів порожніми машинами. Криво й навскоси, упритул до воріт і далі по піщаній обочині стояли автобуси, бортові ваговози й самоскиди, зелені газики і “Волги”. Стирчали, як роги, велосипедні рулі. Від “Москвича”, що врізався радіатором під задню вісь самоскида, текла калюжа й валувала пара.
Я поставив велосипед поруч з іншими. Прислухався. З-за паркану долинали дивні звуки. Верещали жінки, глухо ревли чоловічі голоси, бабахнув постріл. Коротко, сильно скрикнули, забубоніли. І все стихло.
Цієї миті я. побачив на кабіні ваговоза, що стояв найближче до воріт, Десантника з гвинтівкою. Він сидів спиною до радіатора. Коли я протиснувся між машинами, він зробив красномовний жест: геть звідси! З його чобіт капала вода. Він погрозливо підняв гвинтівку — я відскочив і, пригинаючись, пробіг довкола майданчика до паркана й поліз на пагорб.
Тут схил круто здіймався вгору, тому бетонні ланки паркана нагадували драбину з чотириметровими східцями. Під нижньою частиною кожної ланки лишалася клинувата щілина, присипана піском. Далі по схилу маячіла постать із гвинтівкою напереваги. Я дочекався хвилини, коли вартовий повернувся спиною і пішов угору, підскочив до паркана, підпірнув, опинився на тому боці й відразу ж плюхнувся обличчям у молоді лопухи. Перший Десантник піднявся на кабіні. Він постояв і сів, гупнувши чобітьми. Я кинувся нагору, до найближчого будинку. Крики долинали згори, хвилями. Спершу скрикує один, потім кілька голосів, потім суворий чоловічий окрик — і тиша. Після тиші через нерівні проміжки часу все повторювалося.
Я пробіг до будинку, обігнув його по бетонному борту фундаменту, мимо дверей чорного ходу, і висунувся за ріг. Нікого. Зовсім близько жіночий голос кричав: “Господи, що ж це?”, і здушений чоловічий голос: “За яким правом…”, і владні, ревучі крики: “Лицем уни-с-с! Руки за гол-лову! Лежати!” Тримаючись за ринву, я дивився на дальший ріг, за яким тепер була тиша, і відразу ж новий окрик і безжалісна команда: “Руки за гол-лову! Ле-ежати!” І ще. І ще. І гучний ляскіт удару.
Я відповз за ріг. Озирнувся. Новий звук наростав і поволі заповнював свіже надвечірнє повітря. Забряжчали у вікнах шибки. Мені здалося, що виє і бряжчить у мене всередині від страху й самотності. Звук став оглушливим, і, не тямлячи себе, я вскочив у двері — вони пищали й ходили ходором, — і зненацька все стихло. А переді мною була скляна стіна вестибюля. Вона виходила на протилежний бік будинку. Дуже близько від стіни стояв корабель пришельців. З-під широкої плити ще вилітали струмені пилу, він осідав погойдуючись. Крім нього, я міг бачити тільки небо. Я подумав, що не хочу нічого бачити, й цієї секунди з-за корабля поповзла вгору сіра ї зелена пелена, почали здійматися кущі, біла смуга доріжки, чорний диск клумби. Неба не стало видно. Це корабель поставив навколо себе захисне поле, як і в яру.
Поле немовби вигнуло простір перед скляною стіною. Тепер я бачив майданчик справа. На ньому тісно, як колоди на плоту, лежали люди. Обличчями вниз. Їх було чоловік сто, у всіх руки закладені за потилицю. Над ними, спинами до мене, стояла ріденька шеренга Десантників — самі чоловіки, з пістолетами й гвинтівками напоготові. Коли хтось піднімав голову або скрикував, Десантники підскакували до нього, били ногами чи прикладами. Зліва, з-за корабля, безперервно підводили нових — підтюпцем, з руками, вивернутими за спину. Швиргома вкладали упритул з іншими. Перш ніж я опам’ятався, вклали чоловік десять. Я отямився, коли підвели й швирнули на землю худого, окатого Десантника, якого я першим побачив на шосе.
Що коїться, це вони своїх! Он касирка з універмагу плаче й намагається скинути черевика з відірваним підбором… А ось і Нелку притягли й горланять на неї: “Рук-ки за голову! Лежати!”
Я пробіг порожнім вестибюлем ліворуч і побачив, звідки їх тягнуть. Із черг. Акуратно один за одним стояли ланцюжки Десантників, як у черзі по квитки в кіно. Три черги, і в кожній, напевно, чоловік по п’ятдесят чи й більше. Крізь скло важко було розгледіти — всередині захисного поля все виходило вигнуте, спотворене, особливо скраю майданчика. Та я розгледів, що середня черга тяглася до сивого — Лінії вісімнадцять. Він стояв обличчям до черги, тримаючись витягнутими руками за зелений стовп. Десантники спокійно один за одним підходили до стовпа, виймали “мікрофони” й відразу, як від удару, підгинали ноги й падали на руки задньому. Той тримав, а збоку підскакував дебелий Десантник і відводив удареного, викручуючи йому руки на ходу. Задній, звільнившись, сам підходив до стовпа і теж падав. А дебелі без упину снували між чергами. Хапали, викручували, тягли. Їх було багато, бо в двох бічних чергах діялося те саме. Там Десантники підходили не до зеленого стовпа, а до зелених ящичків у руках Кисельова й Потапова. Бічні черги посувалися повільніше, але так само неухильно, спокійно. Без страху. Неначе не бачачи, що їх чекає: непритомність, викручені руки, і лицем у землю або на бетон. А ось їх уже кладуть просто на клумбу…