— У сумці їжа, — сказала лікарка, не обертаючись. — Підкріпися.
— Дякую, не хочеться.
— Відкуси перший шматок — захочеться.
Я послухав, але дарма. Ледве зжував бутерброд, закрив сумку. І трясло добряче — вона так гнала машину, що вітер стугонів по даху.
— А гараж ви навмисне залишили відчиненим? — запитав я.
— То пусте… Ти дивися, щоб твій властер не бабахнув з-під сидіння.
— Ні, Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.
— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?
Я сказав.
— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!
Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.
Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:
— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…
— А очі навіщо?
— Швидше повірять, що ти хворий.
“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.
Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:
— Попутних не беру — інфекційний хворий!
Відповів чоловічий голос:
— Проїзд закрито. На дорозі аварія.
— Я об’їду. Дитина в тяжкому стані.
— Проїзд закрито до сімнадцятої години.
Втрутився другий чоловічий голос:
— Вибачайте, лікарю, — служба. Ми б із дорогою душею пропустили, так начальство нас не помилує…
Перший голос:
— Зайві балачки. Вертайтеся! В Тугарині є лікарня. Поки проговорите, хлопчина й помре.
Гаяна Єгорівна:
— Покажіть ваше посвідчення, сержанте. Я мушу знати, на кого скаржитися в області.
Другий голос:
— Будь ласка, будь ласка! Ми б із дорогою душею!
Новий чоловічий голос:
— Лікарю, не прихопите до міста? Вони мене затримали, і моє мотодиво зіпсувалося від злості.
— Не можу, голубе… — флегматично промовила басом Ганна Єгорівна. — У мене хворий. Жиклер продуйте… Сержанте, гарантую вам стягнення.
Хтось відійшов од нашого “Москвича” — посвітлішало. Тоді третій голос зашепотів:
— Лікарю, я знаю об’їзд через Березове… У район треба, до зарізу… Візьміть, я імунний!
— А машину кинете?
— Одружуватись їду, не до машини. А ці відбуксирують, я їм троячку дам! — поспішав голос.
— Змалку на що хворіли? — спитала Ганна Єгорівна.
Я ледве не пирснув.
— На свинку, вітрянку і оцей… коклюш…
— Домовляйтеся про машину, тільки скоріше! — І після паузи: — Альошо, ти лежи. Якщо я чхну, починай стогнати… Мерщій, мерщій!
Передні дверцята ляснули, сонце з моїх ніг перебралося на голову — ми їхали назад.
— Що з хлопчиком? — запитав новий попутник.
— Свинка, — відрубала лікарка.
— Ой-йой-йой… Дуже погано?
Вона промовчала. Потім спитала:
— Повертати на Березове, кажете? Там же колода, шлагбаум.
— Об’їдемо, це нічого. Грунт твердий. Я рибалити їздив туди дві тисячі разів. Або трохи менше.
— Пустуєте, жених…
— Моє діло женихівське, лікарю. Майже новоженець.
— Отже, об’їзд через Березове теж заборонений? І там аварія?
— Це ж чому? — запитав попутник.
— Не знаю. Ви ж не сказали при міліції про цей варіант… До міста просилися…
Мовчання. Я обережно розтулив повіки і по мітив, що пасажир пильно дивиться на лікарку. У нього був кирпатий ніс і руді вії.
— Ось і колода, — сказала вона. — А ви для жениха не підстаркуватий, юначе?
Тоді він випалив:
— Ох, лікарю! У Тугарині коїться щось недобре.
Автомобіль зупинився. Нас обігнала вантажна машина. Ганна Єгорівна примружилася на пасажира.
— У вас ангіна, — сказала вона.
— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?
— Покажіть горло… Ну?
Він злякано розтулив рота.
— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?
Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.
— Я хлопчаком залишався в окупації, під фріцами. Ви, мабуть, військовий лікар? Майор медичної служби? Ну, ви страху не знали…
— Як сказати…
— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…
— Чого ж ви поїхали без фактів?
— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.
— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.
— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.
— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.
Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.
Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом — палі ще диміли. Шипіли вуглини, падаючи у воду. Косяк перед радіатором машини застилало димом.
— Чиста робота, — сказала Ганна Єгорівна. — Порома тут немає?
Хлоп’ята з галасом підбігли до машини:
— Тітонько, за старорічищем брід! Непоганий, ваговози перебираються!
Один, маленький, прошепелявив:
— Вівші теж перебираються.
Другий малюк відкопилив губу, заревів і гайнув щодуху — злякався білого халата. Попутник мовив:
— Справді, хороший брід! Як вода невелика, гальма будуть сухі.
— Їдьмо! — Вона повела машину в об’їзд старого річища.
Я теж знав ці місця — трохи вище по річці водилися чималі раки. До міста звідси не більше п’яти кілометрів, і з високого старого берега можна було розгледіти телескоп. Я з самого початку не хотів їхати, і тепер, коли ми почали кружляти, не віддаляючись від міста, мені зробилося зле. Хай тепер рудий боягуз удає з себе хворого! І я страшенно зрадів, коли Ганна Єгорівна Спитала:
— Відправити тебе додому, Олексію?
Вона курила й понуро дивилася на темний схил протилежного берега. Кращого місця для засідки не придумаєш: ми внизу осяяні сонцем, — бий, як куріпок…
— Я постою тут, поки ви переїдете, — сказав я. — Не заблукаю, звідси телескоп видно.
— Видно, та по дорозі все-таки надійніше, — відповіла вона. — Візьми згорток із бутербродами, коробочку дай сюди.
Я віддав коробочку із “слимаком”, узяв непотрібні бутерброди, відчинив дверцята й зачепився ногою за футляр із бластером. “Навіщо мені оці бутерброди?” — подумав я і скоса глянув на Ганну Єгорівну. Вона щось регулювала на приладовому щитку. Я підчепив футляр носком черевика, викинув у траву, виліз і зачинив дверцята. Попутник, засукавши холоші, вже хлюпав по воді — він піде попереду машини.
— Щасти тобі, мій хлопчику…
Сірий “Москвич” обережно поповз у воду, заблищали мокрі колеса, а я стояв на березі й дивився, аж поки машина, беручи вліво, перевалила через гребінь високого берега. Майнув білий рукав, стукнули дверцята, й лишився тільки запах бензину. Тоді я підняв футляр із бластером і навпростець, через горби, побіг у місто.