— Не заряджений, звісно… Козаки-розбійники!
Не заряджений, дідько б його взяв! Звичайно ж, він зарядив тільки один пістолет і забув про це, а в руку йому попав саме порожній! Заряджений лежить у чемодані. І це врятувало йому життя.
Інженер зітхнув. Обличчя його зарожевіло, і губи розпливалися у звичну усмішку. Він опустив пістолет у кишеню, зміряв Степана поглядом і пробурмотів:
— Невже — комонс?
Ступив до столу. Зупинився. І, ніби зважившись, підняв коробку, щось смикнув у ній, і Степан знову, втретє за день, відчув смертельну нудьгу й смертельну непритомність і втретє отямився.
Його млоїло, і дуже хотілося плакати. Він знову лежав горілиць. А інженер Портнов сидів за своїм величезним столом і дивився на нього.
— Р-рило! — сказав Степан. — Ти! Рило! Фашист! Зрадник!
Він лежав і лаяв Портнова, від ненависті втискаючись у пластик підлоги.
— Зрадник, зрадник, зрадник!!!
— Ну-ну, — обізвався Портнов. — Попрошу без крутих слівець. “Фашист, зрадник…” Хто до кого увірвався з цим, як його там, “шнеллером”? Ти лежи, не вставай. Підлога, правда, брудна… — Він гмукнув. Все-таки він був дуже здивований і поглядав на Стьопку з острахом. — А втім, підводься. Я погано бачу тебе з-за столу.
— Що ви мені заподіяли?! — несамовито закричав Степан і підхопився.
— А чи треба тобі знати, от що! — Інженер тримав його під прицілом своєї дивної зброї. — От що… З другого боку, ти вже знаєш надто багато. Га? Так, здається, слід казати? (Стьопка мовчав). Я двічі пробував помістити в тебе Десантника, і двічі ти його не прийняла. Хоч “посередник” стоїть на повній потужності…
Стьопка раптом спитав:
— Це — “Малий посередник”?! А що означає — помістити в мене Десантника?
— О, суцільна грамотність, — пробурмотів інженер. — О чудеса Всесвіту… Ти справді надто багато знаєш. Де Степан? Кажи!
— Який Степан, дядечку? — відповів Стьопка.
Тоді інженер зняв телефонну трубку, затиснув її між плечем та головою й заходився постукувати по важелю. У вільній руці він тримав зелену коробку “посередника”. А Стьопка враз спітнів. Він зрозумів, що Портнов зараз викличе когось, можливо, й веселого діда-охоронника, і накаже дівчинку вивести й прикінчити. І раптом до нього дійшло, що Портнов не зміг помістити в нього “Десантника”, або, як Стьопка це називав, загіпнотизувати. І тому не міг дізнатися, що ще лежить у чемодані. Про другий, заряджений пістолет не знає…
Портнов сердито дмухав у трубку, міцно тримаючи в руці “посередника”. Чемодан, трохи прокритий, лежав за два кроки від дверей і за три кроки від Стьопчиних ніг. Язичок замка загнувся всередину і не дав кришці стати на місце.
Стьопка примірявся. Інженер, скосивши очі, набирав номер. Стьопка стрибнув, відкинув кришку… Блиснула синя рукоятка, він схопив її і вистрілив навмання, водночас натиснувши і на спуск і на запобіжник. Ра-ах! Ра-ах! — затряслися вікна. Перша куля на друзки рознесла телефонну трубку, друга пішла вбік.
Інженер випустив трубку й заплющив очі.
Стьопка обімлів. Йому здалося, що череп інженера бризнув білими осколками. Пощастило — поцілив у трубку… Ледве дихаючи, він наблизився до столу і витяг “посередник” із великої, ослаблої руки. Коробка була важка. З одного боку на ній було маленьке заглиблення, з другого — дві нитки: довга і зовсім коротка. З маленькими кульками на кінцях.
— Оце так-так, — прошепотів Степан. Вячеслав Борисович саме розплющив очі.
Контузило його не сильно, тільки подряпало щоку скалками пластмаси. Він уп’ялився в коробочку у Стьопчиних руках і тихо, зривистим голосом промовив:
— Віддай… Віддай… Вибухне!
— Еге, дзуськи, — сказав Стьопка, сам собі не вірячи.
Інженер дивився на нього з жахом. Беззвучно ворушив сірими губами.
— А ви мене боїтеся, — мовив Степан.
— Віддай! — Голос був здавлений, хрипкий.
Степан підняв “посередник”, прикинув довжину обох ниток. Щоб увімкнути “посередник”, сидячи за столом, інженер повинен був смикнути за довгу нитку. Коротка малувата. Навіщо тут дві нитки? Він сам собі не вірив. Він лише бачив, що інженер завмирає від жаху, а вистрілити ніколи не пізно. І смикнув за коротку нитку.
Коробка поважчала. Інженер заплющив очі. Більше нічого не сталося.
Степан позадкував, наштовхнувся на стілець. Сів. Підкошувалися ноги. Пістолет ходив ходором у руці. Треба б замкнути двері, подумав він. Знадвору могли почути постріли, хоч дверей двоє і одні оббиті. Але де взяти ключ?
Портнов поворухнувся й забурмотів, не відтуляючи очей:
— Чому ви зберігаєте мою посилку?.. Що? — Він раптом ясним поглядом глянув на Стьопку: — Ти до мене, дівчинко? Я задрімав. Дивно…
Стьопці здавалося, що кожен поштовх серця притискає його до спинки стільця. Невже вдалося? Ой, невже вдалося?
— Облиште прикидатися, — пробурмотів він. — Не допоможе.
Інженер провів долонею по щоці й подивився на закривавлені пальці. Підняв розбиту трубку, оглянув, сяк-так приладнав на апараті. І зненацька помітив пістолет у Стьопчиній руці, — почав переводити погляд із трубки на пістолет. Озирнувся, знайшов у стіні отвір від кулі — знизав плечима.
Якщо він прикидався, то артистично. З кривою, безглуздою усмішкою він пробурмотів:
— Чи не могла б ти наступного разу розбудити мене делікатніше?
— Ви не прикидайтеся, — ще раз сказав Степан.
Вячеслав Борисович заплющив очі, розплющив, сильно насупився і попросив:
— Послухай, дівчинко, якщо тобі чогось треба від мене, поклади куди-небудь свою пукавку. Я під дулом не розмовляю.
Степан раптом здогадався, як його перевірити.
Він поставив “посередника” на стілець, а сам, задкуючи, відступив до вікна.
— Хочете побитися об заклад, що поцілю з першого пострілу?
Колишній Вячеслав Борисович, безперечно, помертвів би від жаху за свій дорогоцінний апарат. А цей, навпаки, пожвавився й запропонував:
— Пали всю обойму, дитя віку! Ставлю оцю авторучку, що більше одного разу не поцілиш, — і ще витріщив для щирості очі.
Стьопка як стояв, так і сів. Подіяло, значить… “Посередник” спрацював навпаки! А інженер тим часом розтулив рота, поколупався в ньому пальцем і витяг зеленого “слимака”. Сумно глянув на нього й пробурмотів:
— Може, я ще сплю, га? Навіщо ти запхала мені в рот оце? Ти спритна дівчинка, та все одно схибиш, можу побитись об заклад.
Тобто він і далі хитрив, щоб Степан випалив усю обойму в “посередник” і пістолет став безпечним. Якщо він не прикидався, то, напевно, нічогісінько не пам’ятав з того моменту, як його загіпнотизували.
Стьопка боявся вірити своєму щастю. Невідомо, скільки він іще б вагався, та інженер вийняв з кишені другий пістолет і так перелякався, що ви б тільки глянули! Він сполотнів і жбурнув пістолет геть, а Стьопці стало смішно, що чоловік не злякався зброї в чужих руках і так здрейфив, знайшовши її в своїй кишені. Йому стало смішно, чомусь бризнули сльози, і, захлинаючись ними, він забурмотів:
— Вячеславе Борисовичу, Вячеславе Борисовичу! — а інженер сидів за столом і дивився на нього, відкривши рота.
Стьопка дістає інструкцію
Становище все одно було надзвичайно важке. От-от могли з’явитися інші загіпнотизовані — Стьопка не мав сумніву, що всі співробітники телескопа з тих. Вони могли з’явитися, почувши постріли або просто в справах, могли викликати Портнова по “слимаку”. А Вячеслав Борисович нічого не пам’ятав. Для нього час зупинився у міліцейському сараї, куди його заманили під приводом “голубенького листика”. Він неначе заснув у сараї, а прокинувся в кабінеті. І нічогісінько не знав. А тут іще Степан, перевдягнений дівчинкою, пістолети, подряпана щока й голова, що гула після контузії…