Інженер крякнув.
— А-а, закректав… Відгадка ж лежить на поверхні… Припустімо, ти вигадав цю штуковину… з найгуманістичних міркувань, щоб перемогти смерть. Але що далі? Старих та безнадійно хворих починають рятувати. Ховають їхню свідомість в оцей апаратик, щоб знайти коли-небудь потім вільне тіло. Наприклад, тіло злочинця. Можна й божевільному поміняти свідомість на нормальну, розумієш? Та що буде далі?
— Далі почнуться неприємності, — підхопив Вячеслав Борисович. — Злочинців і божевільних мало. І взагалі це не метод.
— А! Розумієш тепер? Покоління два-три вони могли викручуватися. Можливо, створили касту безсмертних володарів, котрі віками кочували з одного тіла в інше. Можливо, щось іще, однак довго це не могло тривати, бо…
— …коло втаємничених розширювалося, і на планеті зростав запас безсмертних свідомостей!
— Нестерпне становище — друзі, рідні, кращі уми планети томилися у “вишнях”…
— І вони рушили в Космос по тіла!
— Як заморські колоністи по рабів у Африку.
— Струнка картина, — сказав Вячеслав Борисович. — Ось іще що — як бути з моральними заборонами? Вселити свого старшого родича в інопланетянина… Гірше, аніж у щура або в гієну! По-моєму, це непоборна заборона…
— А, мораль? — промовив Благоволін. — Мораль завжди відповідає потребам суспільства.
— Мабуть, так… Це могло минути поступово. Знайшли на сусідніх планетах собі подібних, потім звикли…
— Ну от і домовилися. Практичні висновки ясні?
— Поки що ні, — відповів Портнов.
— Ну боже мій! Навіть хами-работоргівці намагалися зберегти своє “чорне дерево”, бо живий раб давав прибутки, а мертвий — тільки збитки. Якщо наша гіпотеза правильна, то “зелененькі” мусять просто трястися над кожним тілом. Для них втрата одного раба не вимірюється піастрами. Кожна людина, знищена під час вторгнення…
— Ага! Відповідає одному їхньому життю! — вигукнув Портнов. — Тому-то вони й обходяться без кровопролиття — їм потрібні тіла для “вишень”!
— І далі старатимуться в тому ж дусі. Вбивати — ні-і, це для іншої психології… — сказав Митя. — Якщо у тебе в чемодані знемагають твої батьки, бабусі та прапрадідусі, ти мимоволі любитимеш і пеститимеш такого хлопця, як я.
Стьопка всміхнувся. Подумки він став називати цього чудового дядька Митею.
— Не тебе, — мовив Портнов. — Твою тлінну оболонку.
— Ну нехай буде й так, — згодився Митя. — Важливо інше. У них чіткий метод завоювання: підміна особистості. Без убивства. Кинули на них полк, вони вселяються в офіцерів — і штик у землю… Вони намагатимуться захопити відразу якомога більше людей. А тому ядерна зброя, здатна знищити все живе у певному районі, для них найноприємніша несподіванка. Трех! — і всі освоєні тіла загинули. Отже, вони повинні рвонутися з району Тугарина. Перший висновок: нам треба оточити Тугарино, щоб муха не вилетіла…
— Так, — сказав Портнов. — Так, так! А в них обмаль Десантників, не вистачає навіть для охорони корабля.
— Зоряний корабель… — замріяно мовив Митя. — Хоча б одним оком… Гаразд. Я думаю ось що. Оточити, пригрозити бомбою — тільки пригрозити. Тоді десантові доведеться відступити. Та перед цим він наведе всю армаду. Скажімо, просто на генштаби ядерних країн.
— Так… Перше — оточення, друге — погроза… Запам’ятав. Якщо твоя гіпотеза справедлива…
— Ти слухай, — перебив Митя. — Психологія є психологія. У мене своя, в них своя. Можливо, все якраз навпаки, і вони мріють поглянути на мегатонні вибухи, як я — на їхні кораблі. Та поки що я пригрозив би їм цими вибухами і не дав би скористатися телескопом для сигналу наведення.
— Так я з цим і прийшов! — вигукнув Вячеслав Борисович.
— “Ай ду-ду…” — басом проспівав Митя. — За одним махом сімох побивахом. Ти зваж, їм потрібна тільки антена від нашого телескопа. Якщо ти збираєшся псувати не антену, а підсилювач, то це треба зробити в останню мить. Щоб вони не встигли до восьмої приєднати свого підсилювача.
— Так я з цим і прийшов! Сподівався почути від тебе практичну пораду.
— А, практичну? Дай знати в Москву, в Міністерство оборони. Без цього все інше не має сенсу. Нехай ворушаться, коли ще не пізно. Якщо “зелені” розповзлися, не допоможе й ейч-бамб…
Після цього дивного слова знову запанувала мовчанка. Потім інженер благально промовив:
— Митю, я сам не впораюся.
— Я тут — пас… Чому? Ти вважаєшся обробленим, а я — ні. Більше скажу. — Благоволін безтурботно всміхався. — 3 міркувань конспірації тобі слід би мене ліквідувати, правда ж?
— Не базікай!
— А чому ж ні? Я втаємничений у твої плани і, якщо мене оброблять — завербують, так би мовити, — попереджу. А тому я й знати не хочу, як ти зоираєшся вчинити. До речі… радіоаматора знайомого в тебе немає? Їдь-но краще до нього і викликай Москву. А я…
В очах Вячеслава Борисовича щось промайнуло, і він невпевнено повів плечима. А Стьопка зовсім розгубився. Щойно він сидів і з блаженним відчуттям спокою дивився на спину Благоволіна — вона була як стіна, вона була могутня й надійна, — і раптом ці слова: “Тобі слід би мене ліквідувати”! Він жахнувся. От чому Вячеслав Борисович змушує його розігрувати перед Митею “дівчинку Машу”… От чому мовчить про інструкцію, написану в кабінеті… Він із самого початку пам’ятав, що Митю можуть обробити і він попередить пришельців про Стьопчине спеціальне завдання!
Стьопка відвернувся від усього цього і став думати про своє. Ейч-бамб. ч десь він чув… Дивне слово якесь. Він дивився у вікно й не міг думати. Митя говорив:
— Я спробую якомога довше не попадатися.
— Може, пістолет?
— Тобі він потрібніший, Славо. Я в живого не стрельну.
— Зараз не до сентиментів.
— Я теж так думаю. У мене свій план. Телескоп — твій об’єкт, а мій об’єкт інший… За мене ти не хвилюйся.
— Значить, домовилися, — сказав Вячеслав Борисович. — Машо, їдьмо!
Стьопка не обернувся, він відчував, їм ще треба поговорити. І справді, Портнов відразу ж запитав:
— Ну, який план?
— Не секретний. Я тепер попереджений, сяк-так поінформований, трохи уявляю собі схему їхнього впливу на мозок і спробую з ними позмагатися.
— Що?!
— Мені здається, — дуже лагідно пояснив Митя, — що могутній і поінформований розум може позмагатися з підсадженою свідомістю. Вони не чіпають деяких вищих ділянок мозку — я, правда, не спеціаліст, — однак центри мови, письма, вся пам’ять… Вони лише додають свою пам’ять.
— І волю, — сказав інженер. — Машо, відійди од вікна нарешті! А ти, Дмитре, не на часі вдаєшся в науку. Двері їм сам відчиниш? Щоб позмагатися?!
— Я не поспішаю стати піддослідним собакою, — відповів Благоволін. — Не поспішаю, але й не боюся. І мені дивно чути, що вчений ототожнює науковий експеримент із зрадою.
Знову сам
Згодом Степан згадав ці суперечки і збагнув, що Портнов тоді ще все вирішив, але тепер Стьопка був зовсім приголомшений. Хай буде й так, хай Благоволіну й немає чого їхати на телескоп — “слимака” й особистого номера він не має, і ще біля воріт його зупинить варта. Та все ж він якось не по-товариському залишав Портнова самого. Його задум — пересилити “гіпноз” — у Стьопки викликає сумнів, звичайно. Сурен Давидович не пересилив… Колупаючи нігтем фарбу на підвіконні, Степан дивився на вулицю.
Зашурхотіли колеса. Тихо підкотив і зупинився перед гуртожитком зелений “ГАЗ-69”. З нього вийшли двоє і неквапливо рушили до під’їзду.
Напевно, у Стьопки піднялося на голові волосся — Благоволін миттю присунувся до вікна, подивився і — твердо, пошепки:
— На сходи праворуч, на чорний хід і у двір!
І Стьопка з Портновим опинилися в коридорі. Відразу ж клацнув замок, і за дверима затріщало й заскреготіло.