— Альошо, твій мікрофон! — і підставив РУку.
Я виплюнув на неї “слимака”. Квадрат сто три недбало засунув його в кишеню і пішов. Я не міг утекти, через це в мене й відібрали цю штуку — вона була перепусткою в “зону”. Залишився в проклятому пузирі і міг мовчати досхочу.
Допит
Я відповз від корабля, забився між купки моху на схилі й там лежав. Чув, як повернувся Квадрат сто три. Потім вухо, притиснуте до землі, вловило чиїсь кроки. Вони задріботіли по схилу і стихли неподалік. А моє тіло відмовлялося рухатись. Повіки не хотіли розтулятися… Розв’язуйте свої справи без мене, я полежу, тут м’яко. На світі два мільярди дорослих людей. Що ви причепилися, чому я повинен турбуватися і де це сказано, що один хлопчина на велетенській Землі зобов’язаний і мусить? У вас армії, ракети. Кидайте сюди ракети, і нехай усе скінчиться, я згоден. Не хочу вставати.
…Ще кроки. Щось важке гупнуло об землю. Потім голоси. Знову Кисельов — Кут третій! Він розмовляв десь поблизу…
Нехай. Мене це не обходить. Чути не хочу їхніх розмов. Я сам, мені ще чотирнадцяти немає, я чинив опір. І раптом над лісопарком затріскотів мотор літака. Гул наближався, став дуже сильним, потім почав віддалятися і стих.
— Заворушилися…
Це сказав кремезний чоловік, сивий, поважний. У Тугарині я його ніколи не бачив. Він сидів на плиті корабля, підтягнувши на коліна дорогі сірі штани, а піджак тримав у руці. Поряд примостився Федя-гітарист. Крутячи головою — шнур бластера, мабуть, муляв йому шию, — він промовив:
— Ще дев’яносто п’ять хвилин. Доведеться битися, Лінія вісімнадцять?
Сивий неквапно відповів:
— Зажадає служба — будемо вживати заходів. Вирішимо питання. — Він випнув губи і скоса глянув на Кисельова. — Як самопочуття, Кут перший?
Я подумав, що Лінія — високе начальство в Десантників і плутає їхні імена. Наш завуч, наприклад, намагається всіх учнів називати на ім’я і завжди плутає. Проте Кисельов не поправив сивого. Знизав плечима і почав струшувати пісок із штанів і сорочки.
— Та-ак, наламав дров Кут третій, наламав… — сказав сивий.
— Чудовий, перевірений Десантник, — заступився Кисельов. — Це ситуація. Абсолютно!
— Мені захисників не треба, Кут перший, — урвав його сивий. — Вихід інформації, — він загнув товстий палець, — втрата зброї та ще історія з Портновим. Мало? О-хо-хо… Лише за один із цих пунктів Десантників посилають у розпилювач!
Я аж закліпав. Про інформацію — зрозуміло, Ганна Єгорівна доїхала до району. Ось чому літаки літають, у-ру-ру! Зброя — теж зрозуміло. Це бластер, який ми вивезли з підвалу і який зараз лежить біля самого входу в “зону”. Якась “історія з Портновим” мене не цікавила. А от чому Кисельов змінив номер?..
Я ще подивився, як він струшує пісок із лівого боку, і ледве не захихотів. “Ось що вдарилося об землю, поки я лежав. Кисельов падав, коли в ньому міняли Мислячого… А-а, заворушилися-таки, гади! Кута третього змінили. Дров наламав, кажете?”
— Ти не панікуй, — казав сивий. — Поки що ми на висоті, на висоті. І Кут третій не тільки помилки робив. Скажімо, для мене підібрав підходяще тіло — цілком обізнаний екземпляр.
— Кут третій — перевірений Десантник, — повторив Кисельов. — Увага, блюдця!
Вони витягли шиї, прислухаючись. Кивнули один одному й відбігли на кілька кроків, ледве не наступивши на мене. Я вперто лежав.
Корабель гучно загув і піднявся над піском. Я побачив круглий слід плити на піску. Він швидко світлішав — пісок вбирав воду, витіснену вагою корабля на поверхню. Та-ши-х-х!… Кругле, плоске, райдужне тіло вирвалося з-під плити й полинуло в зеніт. Угорі лунко ляснуло, майнув клапоть голубого неба — і пелена, що огортала зону, знову стулилася. А корабель уже стояв на місці. Через дві-три секунди все повторилося: корабель трохи підіймається, вилітає райдужна штуковина, корабель опускається. Коли вилетіла з шипінням третя штуковина, Кисельов заплющив очі й прислухався. Доповів:
— Обчислювач ще думає, Лінія вісімнадцять!
Сивий поважно відповів:
— Добро! Поки що з цим поговоримо, угу… — і показав на мене.
— Хлопчику, підведися! — наказав Кисельов.
— Ну, що? — пробурчав я і всівся, підібгавши ноги.
Вони удвох сиділи на опорі корабля, а я — на бугорку, кроків за п’ять-шість від них. Сивий заговорив повчально:
— Обчислювач обдумав твою долю. Вирішив тебе помилувати, угу… Ти будеш тут. Коли що — спалимо. Зрозумів?
Я промовчав. Сивий важко нахилився до мене:
— От що, Олексію. Де ти покинув зброю? Ти не прикидайся, діло нехитре! Опиратимешся — підсадимо в тебе Десантника. І він за тебе все й скаже, то вже краще ти сам виправдовуй виявлену довіру.
— А я не набивався до вас у довірені…
Чомусь вони залишилися дуже вдоволені моєю відповіддю. Зареготали. Кисельов відгукнувся схвально про мою психіку. І знову почулося слово “комонс”, яке я вже чув, поки лежав у моху. Гітарист сказав, що начебто не комонс, а хтось інший. Я теж спробував усміхнутися. Хвацько сплюнув на пісок, ніби дуже вдоволений їхньою розмовою, тільки не хочу вдавати. Насправді ж я зненацька збагнув, що вони могли підсадити в мене “копію” назавжди. Раніше я про це не думав. Не вірив. Ну, ви знаєте, як не віриш, що помреш, хоч усі люди вмирають…
Я знову сплюнув і саме тієї миті, коли було треба, сказав:
— Зброю вашу я загубив тут, неподалік. Мені відповів сивий:
— Та-ак. Дев’ятикутник бачив, як ти з нею бігав. Де точно?
— Не помітив. — Я знизав плечима. — Набігався я тут, знаєте. Здається, поруч, біля входу.
— І це знаємо…
— Навіщо ж питаєте, якщо знаєте?
Вони ще раз перезирнулися. Повірили, що я кажу правду.
Я й справді тільки крихту збрехав. Я пам’ятав кущ, під яким залишився лежати бластер у коричневому футлярі для креслень. Біля самого входу. Як його не знайшли, коли вже взялися шукати?
Літак прогудів ще раз. Тепер він пролетів трохи осторонь. Ці двоє й вухом не повели, немов так і треба. Сивий пробурмотів: “Обчислювач” — і заплющив очі. Потім Кисельов допоміг йому підвестися й відвів до корабля. При цьому на руці в сивого заблищав годинник. Я розгледів стрілки — двадцять до сьомої. Тобто залишалося вісімдесят хвилин до моменту, в який їм “доведеться битися”.
Я зробив бездумне обличчя і спитав:
— Федоре, чуєш, Федоре… Що буде о восьмій?
— Цить! Схопиш ти у мене цукерку…
Сивий розплющив очі і скомандував:
— Ще один вертоліт сідає біля радгоспу! Ану, відеозв’язок!
Полковник Ганін
Федір підбіг до корабля, махнув рукою, і на зеленій тьмяній поверхні, за метр від землі, відкрився круглий люк. Безшумно, як велике кругле око з круглою коричневою зіницею, тільки зіниці цієї спочатку не було, а потім вона випливла з темряви і, погойдуючись, застигла посеред ока. Я позадкував, спіткнувся об бугорець, а Десантники, навпаки, присунулися до корабля і нахилилися, вдивляючись.
У зіниці щось миготіло, крутилося… Гвинт вертольота, он воно що! У корабельному люкові похитувався телевізійний екран дивного червоно-коричневого кольору. На ньому дуже чітко виднівся маленький вертольотик — червона зірка здавалася чорною, — і між головами Десантників я бачив на екрані, як відчинилися дверцята кабіни, на землю зіскочив чоловік. Телеекран мигнув і показав цього чоловіка широким планом. Він був у військовому кашкеті.
— Полковник Ганін, з округу. Напевно, парламентер, — сказав сивий. — Дай звук!
Від корабля долинуло шипіння. В цю мить полковник схопився за серце й пробурмотів:
— Тут красива місцевість. Парламентер! Військовий посол, схоже?..
Тільки він уже не був парламентером — йому підсадили Мислячого. Він усміхнувся і спитав:
— Ти Лінія шість? Другий голос відповів: