Та вечірнє повітря було тихе. Стьопка збудженими очима вдивлявся в горизонт — порожньо. Над телескопом ані шелесне. “Дідько б Його взяв! — вигукнув він подумки. — Альошка ж нічого не знає про телескоп! Він же поїхав раніше, а я дізнався після того… Літаки зробили розвідку, чогось тривожного не виявили, і наші не поспішають собі…”
Він зітхнув, звично огледівся: на дорозі позаду спокійно, попереду теж. А у полі…
Жінка підбігала до узлісся, а дог сидів, повернувши морду їй назустріч, і тримав у зубах довгу товсту палицю.
— Оце так так… — прошепотів Стьопка й мимоволі зійшов з дороги.
Поліно вже було в господині, а дог крутив хвостом. Стьопка пригнувся і побіг до них через поле.
Жінка в штанях відкривала футляр для креслень.
— Оце так поліно! — шепотів Стьопка, підбігаючи до них.
Він навіть не подумав, що у місті сотня таких футлярів — коричневих, круглих, з акуратними ручками. Ось випав папір, підмощений під кришку. Потяглася шматина…
Жінка повернула до Стьопки добре, безтурботне обличчя, наказала собаці: “Сидіти!” З футляра стирчало ще шмаття. Стьопка сказав:
— Це моє. Я загубив…ла.
Пес дихав — “хах-хах-хах”, і неприязно дивився на Степана.
— Твоє? Візьми, будь ласка, — привітно мовила донька директора телескопа. — Навіщо ж ти розкидаєш свої речі?
— Я не розкидала, — відповів Степан, потроху опановуючи себе. — Я сховала… там… — Він махнув у бік шосе. — Бачу, собака… Спасибі! — крикнув він і побіг, поки жінка не передумала і не спитала щось зайве.
Вона, зрештою, й не збиралася питати. Покликала собаку і побігла з нею в ліс.
Вогонь!
Степан засунув руку під ганчір’я. Бластер лежав так, як його вкладали в тирі: хвостовою частиною догори, обмотаний шматтям. Оце пощастило. З такою зброєю не ізолятор — цілу щоглу звалимо вмить… Як його нести? Ці — через Сура повинні знати, в чому запаковано їхню зброю. Степан викинув футляр і поніс бластер, залишивши його в масляній ганчірці.
“Значить, Ганна Єгорівна й Альошка не доїхали. Їх перехопили, і вони викинули бластер із машини”, — подумав Степан. І змусив себе не думати про стороннє. Зараз усе — стороннє, окрім діла.
Точно о пів на восьму він вийшов на місце й побачив торішню копичку. Навколо знову ані душі. День був такий — порожній. Він промовив уголос фразу із “Квентіна Дорварда”: “Все сприяло відважному зброєносцеві в його благородній місії”. І відразу ж знайшовся вихід. Луг перетинала канава, вузька й глибока. Схил її давав опору для стрільби вгору. Степан не поспішаючи відміряв шістдесят метрів від щогли, стрибнув у канаву і ліг на лівий бік. Дістав бластер і здивувався, як зручно лежить у руках чужа зброя. Вона була не кругла, а неправильна, з багатьма заглибинами й виступами. Щоб вистрілити, треба натиснути відразу обидва крильця біля рукоятки — отак… Десять хвилин Стьопка пролежав у канаві нерухомо. Чи то ввижалося йому, що в вишині виблискують дзеркала, чи то й справді блищало. Він чекав. Потім уперся носками в землю, рихлу на схилі, встановив лівий лікоть, ледь зігнувши руку, і переконався, що бластер лежить міцно й не “дихає” на долоні. Поставив його на лінію з правим оком і верхівкою щогли, а двома пальцями правої руки стиснув крильця… Ш-ших-х! Здригнувшись, бластер метнув блискавку, невидиму при сонці, що яскраво, синім спалахом освітила ізолятори. Розплющивши очі, Стьопка побачив, що одна гірлянда ізоляторів оплавилася, але ціла. І дроти цілі. Чорт би його взяв! Цією штуковиною треба різати, як ножем, а не стріляти в точку!
Аж тут у вишині знову щось блиснуло, за щоглою, далеко вгорі. “В очах замигтить від такого”, — подумав Степан, прицілився під ізолятори і повів бластером знизу вгору, не відпускаючи крилець, — ш-ших-х! ш-ших-х! Третього пострілу не вийшло, а блискучий кристал голівки помутнішав.
Один провід — ближній — валявся на землі. “Можна й один, але два — надійніше”, — згадалася інструкція Вячеслава Борисовича. Бластер вже не стріляє…
— Чортівня є чортівня! — пробурмотів Стьопка, поклав бластер і дістав з-під плаття пістолет.
Над дротами знову блиснуло, як маленька, кругла райдуга в блідому небі… Боляче й сильно кольнуло серце. Він стрибками кинувся під копицю, — блискавка вдарила за його спиною, вдарила спереду. Спалахнула копиця. Над першими струменями диму розвернувся й косо пішов у небо райдужний диск. Півсекунди Стьопка дивився, не розуміючи, що він бачить і яке передчуття змусило його тікати. Але тут диск знову почав збільшуватися. Яскравіше й яскравіше спалахуючи на сонці, падав із висоти на Стьопку. Він знову помчав через увесь луг зигзагами. Полетів у канаву, і раптом його зсудомило. Вигнуло. Перед очима попливли чорні й червоні кола, і крик не проривався з горла. “Гину. Вбиває струмом”, — майнула остання думка, а рука ще стискала пістолет. І ще він відчув, як струм проходить із пістолета в руку.
Кілька секунд “блюдце” висіло над канавою. Потім, не витрачаючи заряду на нерухому фігурку в голубому платті, переімістилося до бластера, втягло його в себе, косо злинуло над лугом і зникло.
На волі
…“Бігом!” — наказав Сур. І я побіг, не думаючи про страшні променеві лінзи корабля. Мене врятувало те, що прохід був у глибокому відгалуженні яру, і чорна куля, що блиснула після пострілу пошуковими спалахами, не змогла мене піймати.
Корабель був надто добре замаскований. Він міг спопелити весь ліс на відстані, а поблизу було повно “мертвих зон”. Я біг. Промені танцювали над моєю головою, кожен лист сяяв, як скалка дзеркала. Вже кроків за п’ятдесят від проходу я почув схожий на стогін гул корабля і впав на землю. Проповз під гіллям ялини, опинився у відгалуженні яру і завмер, весь осипаний сухими голками й лусочками кори. Корабель гудів. Я хотів поставити пістолет на запобіжник, щоб не виказати себе випадковим пострілом, — не було сили. Пальці не слухалися.
Весь ліс наповнився гудінням. Та промені вже не сяяли.
Дещо я розумів, хоч ледве дихав і був страшенно наляканий. Навряд чи вони схочуть заради мене демаскувати корабель, б’ючи променеметами по всьому лісопарку. Отже, треба виповзати, не підіймаючись із рятівного ярка. Тоді мені загрожуватиме тільки зовнішня охорона — заєць Дев’ятикутник. Корабель гудів досить довго. Можливо, шукав мене всередині захисного поля. Трохи піднявся і висвічував кожен куток. Обчислювач, мабуть, не здогадався, що втікач прихопив “мікрофон” і вже вийшов із зони.
Були ще різні думки, коли я лежав під сухою ялиною. Що я єдина людина, яка знає плани пришельців, ї тому повинен утекти за всяку ціну. Я не вбивця, бо Сур регенерує, як і Павло Остапович. Він сказав: “Тікай звідси”. Я не думав, чому він зненацька заговорив, як людина. Згадав його наказ і поповз.
Я повз довго, завмираючи від кожного шереху. Потім канава скінчилася, і треба було переповзати через просіку. Я згадав про “летючі блюдця”. Вони літають безшумно. Добре, що ліс такий густий. Я не боявся зайця. Розряд у нього найнижчий, і взагалі це звір, дрібнота, а в мене — пістолет…
Нарешті я наважився перебігти просіку і знову на животі поповз до шосе. На узбіччі заліг утретє. Там було дивне пожвавлення… Хурчали автомобільні мотори, чулися голоси, вітерець гнав по асфальту якесь сміття, папірці. Пробіг Десантник у бік Синього Каменя. Худий, лоб із залисинами й великі темні очі. Він промайнув, часто дихаючи на бігу. Я бачив зблизька лише п’ятьох людей — Десантників: гітариста Кисельова, шофера таксі, Сурена Давидовича, Рубчеика і Лінію вісімнадцять. Однак сухого, опаленого виразу їхніх облич я ніколи не забуду і ні з чим не сплутаю. Повз мене по шосе пробіг Десантник.