й обличчям опустився на підлогу, як з-під його грудей знову шугнуло полум’я, вдарило під ліжко, і звідти відразу повалив дим. Потім Сур вигукнув: “Остаповичу!” — і спробував підняти капітана, а Стьопка невпевнено вхопив графин і заходився хлюпати під ліжко, звідки йшов дим. Я отямився, коли Валерка закричав і підкотив очі.
Мені довелося витягти його в коридор. Він перестав кричати і вчепився в мене. У мене досі синці — так він міцно вхопився за мої руки. Я сказав йому:
— Негайно облиш істерику! Треба допомагати Суренові Давидовичу. А ще гвардієць…
Він трохи послабив руки. Кивнув.
— Ти, може, додому побіжиш? — запитав я.
— Я допомагатиму, — відповів Валерка.
— Ні, йди додому, — сказав я, так, для годиться.
Валерка по-дитячому, з паузами, зітхнув і пішов за мною.
В коморі гостро пахло димом. Павло Остапович лежав на ліжку. Сур стояв над ним і жалібно говорив по-вірменському, б’ючи себе по лобі кулаками. Він зовсім задихався. Похмурий, але нітрохи не зляканий, Стьопка стояв насупившись і не дивився в той бік.
Я прошепотів:
— Стьоп, як це сталося? Він номер?
Стьопка смикнув плечем. Я зрозумів: помер.
Але я досі ще думав про випадковий постріл. Як же Сур, такий досвідчений стрілець, міг випадково вистрілити, дістаючи патрон із казенника?
Тоді Стьопка ггромовив:
— Поглянь, — і показав кудись убік.
Я не міг відвести очей від Сура і не розумів, куди Стьопка показує. Він за плечі повернув мене до столу.
Там лежав дивовижний предмет. Він був ні на що не схожий. З першого погляду він скидався на сталеву палицю. Та коли пильніше придивитися, то можна збагнути — ця штуковина не сталева, і навіть не з металу, і зовсім не палиця. Навіть не кругла. Овальна? Ні, бугриста, наче її м’яли пальцями. Зеленувато-блискуча. На одному кінці був чорний, дуже блискучий кристал, а на другому виступали дві пластинки, як два плавники. Кілька секунд я думав, що це висушений кальмар — пластинки були схожі на хвіст кальмара чи каракатиці. Завдовжки штуковина мала сантиметрів тридцять.
— Бачиш? Це бластер, — прошепотів Стьопка.
У мене аж підігнулися ноги. Бластер! У деяких фантастичних оповіданнях так називаються рушниці, що стріляють аптиматерією або вбивають променями. В оповіданнях, розумієте? Але ж ми були не в оповіданні, а в будинку три по вулиці Героїв Революції, у підвальному приміщенні, обладнаному під тир. І тут, на столі зброярні, раптом опинився бластер, який приніс під піджаком капітан Рубченко, заступник начальника міліції.
Я повірив відразу — бластер справжній, Стьопка казав правду. Під скісним світлом бластер відливав то зеленим, то сірим, вовчим кольором. Він був зовсім ні на що не схожий. Тепер я зрозумів, що за полум’я палахнуло двічі, чому в бетонній стіні випалило отвір завбільшки як голова і, основне, чому вистрілив Сурен Давидович.
Я тримався за край столу. Ой, надто багато трапилося за один ранок, і кінця подіям не було видно!
Шнурок
Іще лишалося тіло Рубченка на ліжку.
Мені було страшно заговорити, взяти в руки бластер, поглянути на Сурена Давидовича. Стьопка ж був не такий. Він помацав бластер і сказав навмисне голосно:
— Холоднісінький!
Сур почув і повернувся. Ох, згадаю я цю картину… Як він дивиться коричневими лютими очима на розгардіяш, на тремтячого Валерку, на гвинтівки, що валяються в калюжах, і на бластер… Він глянув і зненацька заметався, відчинив залізну шафу із зброєю й швидко-швидко почав запихати в неї гвинтівки. Потягнувся по бластер — Стьопка перехопив його руку.
— Це спуск, Сурене Давидовичу, оці крильця.
Сур почав міцно терти скроні. Тер із злістю, довго. Потім промовив:
— Звичайно, спуск. Отож… Де шнурок?
Стьопка показав пальцем — на підлозі, а я підняв. Чорний шнурок від черевиків, точніше, два шнурки, зв’язані докупи. Всі чотири накінечники були цілі, стриміли на вузлах.
— Розумію, — сказав Сур. — Гидуєш… — Взяв у мене шнурок, поклав у шафу. — Даремно все-таки гидуєш, Степане.
— Він зрадник, — мовив Стьоцка, показуючи на Рубченка, — а ви його жалієте!
Я здригнувся — поряд зі мною закричав Валерка:
— Брешеш! Дядько Павло — татків друг, а не зрадник, брешеш!
— Так, мій хлопчику… Степане, слухай мене: якщо Павло Рубченко — зрадник, то й я зрадник. Таких людей, як він… — Сур закашлявся. — Він не тільки чесний воїн. Не тільки хоробрий і добрий чоловік. На моїх очах він двадцять років працював у міліції. І на фронті. І завжди був справжнім рицарем…
Стьопка мовчав.
Важко було не погодитися — така людина на виду, як у скляній будці. Сур угамував свій відчай і говорив далі:
— Ми втратили багато часу… Потрібен лікар. Хто подзвонить у швидку допомогу? Ти, Лесику? Притримайте двері! — Він обережно підняв бластер і переніс у шафу. Замикаючи, двічі повернув ключ. — Ох, Остапович!.. Ох, Остапович!.. Краще б… — Він затнувся.
Я знав чому. Він сто разів дав би себе спалити цим бластером, тільки б не стріляти в друга. Він вистрілив, рятуючи нас.
І, подивившись на нас, Сур підібрався, труснув головою, став зовні таким, як і раніше, навіть погладив Валерку, як завжди, від носа до потилиці.
— Так, тяжке становище… У швидку не можна звертатися. Стьопо, Альошо! Загляньте в четвертий під’їзд, квартира шістдесят один. Лікарка Ганна Георгіївна… Запросіть її сюди. Що сказати? У нас поранений.
Ми побігли. Стьопка на ходу сказав:
— Правильний наказ.
— Чому? — запитав я.
Він відповів:
— А раптом ц і вже на швидку пробралися?
— Хто — ці?
— З бластерами.
— А навіщо їм пробиратися?
Стьопка тільки свиснув. Тоді я заперечив:
— Лікарка Ганна Георгіївна теж могла пробратися.
— Дивак… — пропихтів Стьопка. — Вона пенсіонерка, вдома приймає. Бачиш табличку?
Я бачив. Квартира 61, мідна яскрава табличка: “Лікар Г. Є. Владимирська”. Степан подзвонив і раптом сказав:
— Він мене хотів… теє. Рубченко ваш…
— Він же не в тебе стріляв — у Сура!
— Та ні, — прошепотів Стьопка. — Не з бластера. Він так… Очима, чи що. Я неначе вмер на півсекунди.
— Ой, а мене… — заквапився я, та двері відчинилися, і з темного коридора запитали:
— До мене?
Стьопка підштовхнув мене вперед. Я відповів, що до лікаря і що в тирі лежить поранений.
— Зараз, зачекайте тут, — сказав голос, як мені здалося, чоловічий.
У передпокої спалахнуло світло. Ми увійшли, але там уже нікого не було. Ніби з нами розмовляв величезний годшіпик, що стукав напроти дверей. Надзвичайний годинник! Вищий від мене, з трьома гирями, начищеними яскравіше за табличку на дверях. Годинник заграв мелодію дзвіночками, потім ударив густим потрійним дзвоном — була одинадцята. Я охнув, бо все почалося рівно о пів на дев’яту, лише дві з половиною години тому. В школі минуло три уроки — і стільки всього відразу! І Валерка ще. А Валерка ніжний і довірливий. Позавчора підійшов до міліціонера і спитав: “Дядю, а чому вам не дають кийків?..”
Дзенькнуло скло. Хтось заголосив тонким, старечим голосом. Різко розчинивши двері, в передпокій вискочила жінка в білому халаті, з чемоданчиком, геть сива. Вона вмить оглянула нас синіми емалевими очима. Спитала басом:
— Поранений у тирі? — і вже була на сходах.
Ми ледве встигали за нею. От так пенсіонерка! Із квартири пищали: “Єгорівно!” — вона мовчки мчала вниз сходами, потім доріжкою вздовж будинку і чотирма східцями в підвал.