— Але чому саме Туманову? — перепитав полковник.
Ще не заспокоївшись, Дмитрієвський похмуро відповів:
— Можу запропонувати свою кандидатуру.
Бакланов роздратовано махнув рукою і суворіше наказав:
— Відповідайте на моє запитання.
Капітан виклав свої доводи. Вільні троє: лейтенант Назаров, сержант Караулова і лейтенант Туманова. Перший знає радіосправу, але ще не навчений шифру, другий володіє шифром, але ще тільки вивчає радіосправу. Отже, їх можна посилати тільки вдвох, Туманова ж і радистка і шифрувальниця.
— І все? — поцікавився Бакланов.
— Ні, не все, — сказав Дмитрієвський. — На початку травня Чорноп'ятов повідомив нам дві явки. Основну — до повара кафе «Глобус» Готовцева і запасну — на себе, на той випадок, якщо Готовцева не буде на місці. На явку треба посилати жінку під виглядом сестри Готовцева і з документами на її ж ім'я. Сестра Готовцева працює в мінській комендатурі перекладачкою, вільно говорить по-німецьки. Туманова ж, як ви знаєте, непогано володіє німецькою мовою.
— Так, так… Ясно. До речі, нагадайте, в зв'язку з чим Чорноп'ятов повідомив нам ці явки і паролі, — попросив Бакланов. — Я тоді був у відрядженні в Москві.
Дмитрієвський коротко розповів. Люди Чорноп'ятова в кінці квітня провели невелику операцію. Вони зламали сейф бургомістра міста і вилучили більше як три мільйони карбованців у радянських знаках. Гроші треба було вивезти з окупованої території. Розвідвідділ домовився з Чорноп'ятовим про надсилку до нього людини, одержав явки і паролі. Але через кілька днів Чорноп'ятов повідомив, що гроші виявились фальшивими, виготовленими в Німеччині. Тоді командуючий наказав спалити їх.
— Гм, кумедна історія! — зауважив Бакланов. — Так… А коли Юлія Василівна вернулась із-за лінії фронту?
— Дев'ять днів тому…
— Справді? — поцікавився Бакланов, дістав з кишені записну книжку і почав перегортати її.
— Точно так, — підтвердив Дмитрієвський. — Сьогодні в нас дев'яте, а вона вернулась першого.
— Ну, сьогодні в пас не дев'яте, а вже десяте, — виправив Бакланов. — Це ми, опівнічники, збилися з ліку. — І він поглянув на годинник. — Зараз без двох хвилин три. А встигла відпочити Юлія Василівна? Як вона себе почуває?'
Дмитрієвський посміхнувся. Що він може сказати? Вона почуває себе як звичайно і ні на що не скаржиться.
— В її віці я теж ніколи не скаржився ні на що, — сказав Бакланов, — але це зовсім не означало, що я не стомлювався і не потребував відпочинку. Ну, гаразд… Вирішимо так: поговоріть якнайдетальніше про все з Юлією Василівною, а я доповім про нашу думку командуючому.
— Слухаю. — Дмитрієвський встав. — Можна йти?
— Ідіть, — сказав Бакланов і провів поглядом капітана.
Десятого червня, о пів на восьму ранку, Чорноп'ятов відчинив двері котельної. В очі йому вдарили яскраві промені сонця. Чорноп'ятов примружився і мерзлякувато повів плечима. В його «печері», як він називав своє житло, завжди панували півтемрява, вогкість і прохолода. Лазня топилася двічі на тиждень, а в решту днів паливо витрачати не дозволялось.
Закріпивши обидві половинки дверей на стінні гачки, Чорноп'ятов глянув на тротуар. Там, як на пружинах, уже підстрибував жвавий горобчик.
— Прилетів, шельма! — посміхнувся Чорноп'ятов. — А де ж решта?
Горобчик цвірінькнув, що, видно, означало: «Зараз усі будуть».
Чорноп'ятов спустився вниз і вернувся із старою бляшанкою з-під кофе, в яку складав крихти. Сьогодні там був пшоняний концентрат.
Біля дверей уже метушилась добра дюжина сірих клубочків, які скакали й щебетали, вимагаючи сніданку.
Чорноп'ятов пом'яв у руках концентрат і висипав на край тротуару. Горобці шумно накинулись на їжу, жадібно хапаючи великі грудочки помащеної каші. Вони витягували шийки, настовбурчувались, тужились і все-таки проковтували кашу.
Не минуло й хвилини, як вони впоралися з кашею.
Горобці відразу обважніли, набундючились і дивилися з якимось подивом на свого годувальника. Деякі почали чепуритися, перебираючи дзьобом, пір'я.
— Годі, християни, — мовив Чорноп'ятов, сів на поріг і заходився крутити цигарку.
Так було щодня. Звик до цього Чорноп'ятов, звикли й горобці.
Чорноп'ятов закурив, розстебнув комір сорочки.
— Теплінь-бо ж яка!.. Гарно!..
Він благодушно ніжився під лагідним сонцем, димив самокруткою і посміхався. Знали б гітлерівці, що за документики сховані під його верстаком! Хе-хе! Де там! Хіба ж можна додуматись до цього! А машина? А кур'єр? Так і згинули? Згинули! Як корова язиком злизала. Все зроблено чисто. Раз-два, і кінці в воду. Нехай поморочать голови. А Кость уже, звичайно, «відстукав» і відповідь, видно, одержав. Цікаво, який варіант вибере полковник Бакланов? Мабуть, що другий. Не інакше як літака пришле до нас. Це найзручніше і швидше. Та що там ворожити? Бакланов вирішить, йому видніше. Дядько тямущий. Добре б оце зараз подивитись на нього. Який він із себе, як воює, старий кремінець… Обтесало його життя, обкатало. Полковник. — Легко сказати? А був же колись шахтарем. Коногоном, здається. От що значить людина!..