Перейшовши курний, покраяний глибокими коліями і місцями порослий бур'янами майдан, Заболотний вийшов на Поштову вулицю і, проминувши квартал, звернув на Базарну.
Коло довгого будинку з червоної цегли Степан зупинився. Між тьмяними вікнами, позамазуваними вапном, висіла вивіска з дахового заліза у дерев'яній рамці:
Під нею були відчинені низькі почорнілі двері, що вели в підвальне приміщення будинку. Степан пригнувся і переступив через поріг. Він чудово знав, що вниз ведуть одинадцять крутих, вичовганих від часу кам'яних східців. Але Степан квапився. Він досяг сьомого, а через решту перемахнув і ледве встояв на ногах.
— Ти що? З глузду з'їхав? — почувся низький хрипкуватий голос кочегара лазні, який стояв біля верстака.
Літній, опасистий, у безрукавці й брудному фартусі, кочегар тримав у руці молоток, з допомогою якого ладнав до старого оцинкованого відра нову дужку. Його велику голову покривала копиця густого, чорного, але вже дуже посивілого волосся. Жовтаво-сиві вуса звисали на губи. Різкі зморшки борознили похмуре обличчя і крутий лоб. Це був не тільки кочегар лазні, а й керівник міського підпілля Чорноп'ятов.
Заболотний збуджено провів рукою по своїй рудій шевелюрі, оглянув побіжним поглядом котельну і ближче підійшов до кочегара. Тримаючи в одній руці примус, другою він міцно стиснув плече Чорноп'ятова.
— Григорію Панасовичу, чепе! Але радісне! Треба негайно діяти! — випалив він одним духом.
Кочегар спохмурнів.
— Тихше! Ти можеш спокійно говорити? Скільки я тебе вчив? — Він нахилив голову і про всякий випадок подивився в отвір у дверях. — Що там за чепе?
Степан кинув примуса на верстак і вже спокійніше сказав:
— Завтра вранці через місто пройде машина із ставки Гітлера… — і Степан допитливо глянув, яке враження справлять його слова на Чорноп'ятова.
Чорноп'ятов недовірливо звів брови і мовчки згинав до потрібного положення залізну дужку.
— Далі… — тільки й мовив він.
— Машиною їде спеціальний кур'єр чи посланець, біс його знає, з поштою для командуючого танковою армією фронту, — продовжував Степан.
Чорноп'ятов повернув голову, уважно подивився на Заболотного і спитав:
— Звідкіля ти нахапався такого?
— До мене щойно заходив Скиталець.
Чорноп'ятов поставив відро на верстак і витер фартухом руки.
— Скиталець? — перепитав він, приховуючи занепокоєння, що охопило його.
— Еге ж! — палко підтвердив Степан. — З ним на квартирі живе унтер-офіцер з комендатури.
Чорноп'ятов кивнув. Це було відомо.
— Так от, — вів далі Заболотний, — учора, пізно ввечері, унтер йому розповів, що машину наказано зустріти й забезпечити охороною аж до фронту. Випили вони з унтером, і той розпатякався, що призначений в охорону кур'єра. З п'яних очей виказав, яким маршрутом піде машина, де будуть зупинки, де заправлятимуться. Все…
— Так… цікаво! — задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. — Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…
— Та куди вже й цікавішого! — зрадів Заболотний.
— Так, так… — промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. — Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?
— О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.
— Ага… Добре.
— Ну, я побіжу, — сказав Заболотний. — Клієнтів багато.
Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:
— Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок до Митрофана Федоровича.
— Єсть! — відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.
Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.
— Теж мені конспіратор…
Він постояв трохи, а потім у роздумі заходив туди й сюди по великих кам'яних плитах котельні, вичовганих до блиску.
Котельня містилась у довгому десятиметровому підвалі з вогкими, в підтьоках стінами. Денне світло проникало сюди через відчинені двері й невеличке віконце над верстаком. Під склепінчастою бетонною стелею висіла запилена електрична лампочка. Вона давно вже не горіла: енергії ледь-ледь вистачало самим окупантам.
Правий бік підвалу займали два горизонтальних котли. Половину стіни, ліворуч від входу — дерев'яний верстак із закріпленими на ньому паралельними лещатами, захаращений залізними й емальованими відрами, тазами, каструлями, жаровнями, примусами й керосинками.