— Майн гот![2] — вигукну» начальник гестапо. — Йолопи! Ідіоти! Хто керував операцією?
— Оберштурмфюрер Мрозек, але я не вбачаю тут його провини…
— Цебто?
— Будинок був запертий, і його довелося брати штурмом. Я на місці Мрозека зробив би так само, як і він: зламав би двері і вдерся.
— А рація?
— Він знищив її.
— Але хто ж це він? Що це за герой?
— Молокосос… Підліток років сімнадцяти-вісімнадцяти.
— А з ким він жив?
— Із старою матір'ю.
— Її схопили?
— На жаль, ні. Зникла.
— Чорт знає що…
Після довгої паузи заступник запитав:
— Коли вас чекати?
Начальник гестапо помовчав і потім відповів:
— Я не прийду… Так, так… Я трохи нездужаю і треба відлежатись. Командуйте там… — і він поклав трубку.
Упала ніч. Густа хмарка на обрії злизала недогризок пізнього місяця. Темрява прикрила тимчасові аеродромні споруди, бонові машини, сховані в земляних гніздах. Ліс, що обступав злітну площадку, злився з темним небом.
Капітан Дмитрієвський і Юля спочивали на траві коло «емки». Він сидів, прихилившись спиною до парашута, а вона напівлежала поруч.
Обоє мовчали. Уже про все переговорили, кожен думав про своє. Він — про те, що вже в який раз дорога йому людина йде не знати куди, назустріч небезпеці. Зараз Юля знову полетить, і повільно минатиме час, без ліку… І він знову думатиме про неї, непокоїтиметься аж до тих пір, поки вона не буде знову поруч. Він спробував уявити собі її перші кроки по той бік, у думці ставив себе на її місце і послідовно, крок за кроком, намагався простежити шлях до Горєлова й назад.
Вона думала про інше. Тієї миті, коли літак одірветься від землі, лейтенант Юлія Туманова зникне, перестане існувати. Начебто й не було її. Вона перевтілиться, стане іншою, не такою, як була хвилину тому. В літаку сидітиме зовсім інша дівчина… Така професія розвідника. Вона не може передбачити, що станеться з нею в повітрі над територією, захопленою противником, як не може передбачити й того, що чекає на неї. Треба бути готовою до всього.
У своїх думках вона вже була там. Як завжди в таких випадках, хотілося прискорити плин часу й почати діяти негайно.
Юлія Туманова була дівчиною сміливою, уміла переборювати, підкоряти своїй волі те стихійне почуття страху, цілковита відсутність якого навряд чи взагалі можлива. Досвід багатьох небезпечних завдань підказував, що попускати віжки не можна, що почуття страху позбавляє людину здатності приймати вірне рішення, а це ще збільшує небезпеку.
В думці у Туманової промайнули всі події останнього часу,
… Розвідник Ковальчук три тижні тому викинувся вночі з парашутом під Борисовим і приземлився вже мертвим: його скосила в повітрі ворожа куля. Радистка Віра Серебрякова, яка стрибнула навесні цього року під Черніговом, спустилась на мінне поле і вмить загинула. Молодшого лейтенанта Остапенка парашутом віднесло в розташування фашистського концентраційного табору. Він упав на колючий дріт, повис на ньому й, оточений ворогами, застрілився.
А хіба думали Ковальчук, Серебрякова і Остапенко, йдучи на завдання, що вже ніколи не вернуться?
Переживання Туманової ніби оберталися по колу: секунди якоїсь невизначеної слабості чергувалися з моментами твердої рішучості.
Підсвідомо Юля відчувала, що вона знайде в собі снагу і твердість. І це відчуття було найважливішим.
— Ти не заснула? — запитав капітан, провівши рукою по її волоссю.
— Що ти! Який тут сон! — посміхнулась Юля.
Дмитрієвський стиснув їй руку. Він вклав у цей потиск усе: своє кохання, свою повагу до її скромної мужності і все-таки запитав:
— Не боїшся?
— А коли й боюся, то не скажу.
— Розумію тебе, Юленько, і про одне прошу: будь обережна, перевіряй і вивіряй кожен свій крок, перш ніж його зробити. Адже ти єдина в мене на світі, У, тебе є я, брат, мати, а в мене нікого.
— Одна… одна… — повторила Туманова, — А як ти називав мене, коли я стала працювати у вас? Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Недотепа, Але ж ти й справді була тоді нетяма, з усього дивувалася, не розуміла, як треба хитрувати з ворогом, як обдурювати його.
— А зараз?
— Ну, а зараз — дотепа! Зараз ти розумниця. Але й розумники мусять бути обережними,
— А ти в думках допомагатимеш мені?
— Питаєш! — жваво і ніби обурюючись, гаряче вигукнув Дмитрієвський. — Ти знаєш, що я робив, коли взимку з-під Сухініч ти сама полетіла в тил? Я весь час був з тобою, я стежив за тобою, лічив хвилини, години, дні й ночі. Пригадуєш, незадовго до твого відльоту ми ходили в ліс? Так ото коли ти полетіла, я місця собі не знаходив. Удосвіта, до початку роботи, стану на лижі й по твоєму сліду туди, в ліс. Стоять ті самі засніжені ялини, під якими проїжджали ми, видніються дві смужки від твоїх лиж, я йду по них сам-самісінький, а здається мені, що ти йдеш поруч. А потім вернусь у ту хату, де ти жила, на околиці Сухініч, і дивлюся на твою фотографію. І спати не можу, і ввижається мені всячина. Або серед ночі біжу до радистів, чи немає від тебе вісточки…