З боку палатки чергового по аеродрому почулись голоси, і Дмитрієвський замовк. Він повернув голову й угледів промінчик ручного ліхтарика, що прошпилив гострою смужкою темряву.
— Ідуть, — сказав вій. — Треба вставати!
Обоє підвелися. Дмитрієвський звалив собі на плечі парашут. Юля накинула маскувальний халат і взяла н руку невеликий речовий мішок.
— Давай попрощаємось, Андрійку…
У темряві капітан не міг помітити, як бистрокрила посмішка на мить осяяла суворе Юлине обличчя. Вільною рукою він пригорнув дівчину до своїх грудей і міцно поцілував у губи, в очі, в лоба.
— От і добре, — тихо промовила Туманова. — Не забувай і читай твоє улюблене «Жди мене, і я вернусь», — пожартувала вона.
Капітан хотів ще раз пригорнути її, але тільки міцно потис руку. Голоси і кроки наближалися. Намацуючи дорогу, зрідка блимав гострим промінчиком ручний ліхтарик.
Підійшли Бакланов, командир авіаполку, черговий по аеродрому, пілот, штурман і моторист.
Як настрій? — весело поцікавився пілот.
В нормі, — спокійно відповіла Туманова.
Штурман взяв у капітана парашут, наблизився до неї і сказав:
— Ану, давайте я обряджу вас…
Юля зразу ж стала якоюсь незграбною, схожою на ведмежа, здавалось, понижчала.
Пілот і штурман наділи шоломи й полізли до своїх кабін. Моторист попрямував до гвинта.
— Ваші руки, люба, — звернувся Бакланов до Туманової. — От так. Ач, гарячі які! Що то молодість! Хвилюєтесь?
— Та ні, я б не сказала, — посміхнулась Туманова.
— Бережіть себе, — сказав Бакланов. — Тримайте зв'язок. Пам'ятайте, що серцем, помислами і душею ми будемо з вами. І ще ось що… — додав Бакланов, одводячи Туманову вбік. — На особистому зв'язку в Чорноп'ятова перебуває німець-антифашист. Це абсолютно надійна людина, про яку ми поки що нічого не знаємо: ні прізвища, пі клички, ні того, де і ким працює. Відомості про нього Чорноп'ятов боявся довірити навіть шифру і радіо. І це правильно. У таких справах рискувати не можна. Я прошу вас, коли зустрінетеся з Григорієм Опанасовичем, розпитайте докладніше про цю людину і гарненько запам'ятайте.
— Розумію. Все зроблю.
— От і чудово, — схвалив Бакланов.
Він ще раз потиснув їй руку і допоміг залізти в літак. Туманова засовалась у тісній кабіні, намагаючись зручніше вмоститись, звісила через борт руку й погукала:
— Капітане!
— Я тут! — відгукнувся той і ступив до неї.
Вона непомітно для інших погладила його своєю маленькою долонею по щоці й тихо сказала:
— Все буде гаразд!
Дмитрієвський стиснув їй руку.
Гвинт прокручувався спершу знехотя, із зусиллям, з якимось упертим небажанням, потім раптом свиснув і завертівся райдужними колами.
Проводжаючі відступили вбік.
Пілот дав газ, розвернув тремтячу машину майже на місці й послав уперед. На старті він зупинив її.
Проводжаючі збилися в купу і дивилися вслід. Дмитрієвський прикусив губу і махнув рукою, хоч добре розумів, що Юля не бачить його.
На старті спалахнув голубий вогник і погас, і тієї ж миті безліччю крихітних вогників означилася злітна доріжка.
Заревів мотор. Могутня повітряна хвиля підняла куряву. Літак рвонув з місця й злився з нічною темрявою.
— Двадцять три години сім хвилин, — промовив Бакланов, глянувши на годинник.
На дев'ятнадцятій хвилині на висоті тисяча шістсот метрів літак наблизився до лінії фронту. Штурман показав рукою вниз. Туманова звісила голову, але нічого не побачила. І так щоразу. Коли б вона не літала, на передньому краї панували тиша і спокій, і навіть не вірилось, що там, під тобою, внизу, сховані в окопах і траншеях, сидять принишклі люди, ладні кожної хвилини відкрити вогонь.
Нараз ворожий прожектор пронизав небо скісним променем. Пілот миттю збавив газ, і рокіт мотора стих. Гвинт майже безшумно розсікав повітря. Але на якусь долю секунди пілот, видно, спізнився. Сліпучий промінь прожектора вчепився в літак і повів його. І відразу ж загуркотіли зенітки. Пілот звалив машину на ліве крило, і вона так швидко ковзнула вниз, що Туманову притисло до правого боку кабіни.