Кольцов, чудово знаючи всі сусідські двори, пробрався в сад не з вулиці, а садами, вибрав собі вдалу позицію, звідки було видно вхід у будинок Голованових, і заліг спостерігати. Він пролежав майже дві години і, не помітивши нічого підозрілого, хотів було вже подати умовний сигнал своїм друзям, які ждали його за парканом, але чомусь почекав ще три-чотири хвилини. І ці три хвилини врятували і його самого, і трьох інших підпільників на чолі з Калюжним.
З хати вийшла людина, в якій Кольцов, придивившись у темряві, одразу впізнав солдата.
Він вийшов тихо, постояв деякий час, звикаючи до нічної темряви, і, безшумно ступаючи, попростував до воріт.
Біля воріт він затримався.
Кольцову спало на думку прокрастися до солдата і розправитися з ним. Для Кольцова це не становило ніяких труднощів. Коли він, виконуючи наказ підпілля, зміг знищити серед білого дня слідчого кримінальної поліції, то вже за наслідок цього поєдинку міг поручитись. Але здоровий глузд стримав його.
«Нехай собі стоїть, — міркував Кольцов, — коли йтиме назад, я його тихенько порішу. І Костя винесемо».
А солдат усе стояв, вимальовуючись чорною плямою на сірих воротах. Він чогось вижидав.
Потім тінь ворухнулась, рушила, і Кольцов почув, як скрипнула хвіртка. Солдат вийшов на вулицю. Зразу ж за цим почулося котяче нявкання. Та імітація була до того невдалою, що Кольцов одразу збагнув: так кричати не зможе навіть дресирована кішка. Отже, її нявкання невміло наслідував солдат. Але для чого це йому знадобилось?
Це з'ясувалося дуже скоро.
Знову скрипнула хвіртка, і тепер уже в неї зайшли п'ять чоловік. Обережно ступаючи, вони пересікли подвір'я і зупинились біля входу в хату. Один із солдатів тихенько постукав автоматом у стіну, і з хати показалося ще три чоловіки. Не перемовившись між собою жодним словом, солдати постояли кілька секунд, потім четверо тих, що прийшли, сховалися в хаті, а четверо, що вийшли з хати, пішли з двору.
«Засідка! — догадався Кольцов. — Вони чекають нас, сволота… Ех, коли б у мене була хоч паршивенька гранатка!»
Та гранати не було ні в Кольцова, ні в його друзів. Кольцов поплазував назад, і розпорядження Чорноп'ятова лишилось невиконаним..
Приземлилась Туманова якраз на краєчку лісної галявини, позначеної на карті маленьким хрестиком. Ще трохи — якихось двадцять-двадцять п'ять метрів, — і вона потрапила б на дерева. Торкнувшись землі і впавши у траву, дівчина завмерла, напружено вслухаючись. Звідкілясь згори, збоку, ледве долинав рокіт літака, що віддалявся. Навколо стояла тиша: пі шерхоту, ні тріску, пі пташиного крику. Німа тиша.
Почекавши кілька хвилин, Юля підвелася з запашної трави, стала навколішки й обдивилась навкруги. Галявину щільно обступав ліс. Гребінь його ламаної лінії ледь-ледь вимальовувався на темному зоряному небосхилі.
Туманова звільнилась із парашутних лямок і поглянула на годинник з фосфоруючим циферблатом — він показував п'ятнадцять хвилин на першу.
«Вже одинадцяте червня», подумала розвідниця й дістала компас. Вона легко визначила напрям, у якому їй треба було вирушати.
Дівчина ще раз огляділася навкруги, старанно, якомога тугіше скатала парашут і, скинувши його на плечі, попростувала до лісу. Росяна висока трава майже сягала до колін, і її аромат трохи паморочив голову.
Ліс стояв похмурою, непроглядною стіною. Юля увійшла в нього, зробила крок, другий і мимоволі спинилася: здавалось, начебто її опустили в чорну туш. Треба було перечекати, поки очі звикнуть до темряви.
Скоро стали вгадуватись обриси стовбурів і просвіти між ними.
Не кваплячись, пильно вдивляючись, обережно намацуючи ногою землю, Юля рушила вперед. Густе павутиння, що протяглося поміж дерев, прилипало до обличчя, рук, одягу. Гілля чіплялося за парашут. Туманова скинула його з плеча і взяла під пахву.
Ноги стали занурюватись у щось податливо-м'яке, пружиняче, і вона догадалася, що це мох.
Де-не-де в хащі боязко і сиротливо висвічували своїми вогниками одинокі світлячки, зрідка траплялись гнилючки, які випромінювали мертве, ледь жевріюче світло.
На душі було трохи неспокійно, тоскно. Туманова розуміла, що лісний морок оберігає її краще за будь-яке прикриття, але від цього не легшало, і вона не могла збутися неприємного почуття, що сковувало її.
Куди не ступиш, куди не збочиш, — скрізь підстерігав морок. І важко сказати, чи саму її ховав і оберігав він!
Та ніде правди діти: було страшнувато. Хто насмілиться заперечувати, що вночі, на самоті з похмурим одвічним лісом це почуття не опанує його, не напружить нерви, не змусить дужче битися серце?