Та ось ліс потроху став рідшати, і Туманова вибралась на невеличке узлісся, поросле густим папоротником.
Вона перепочила трохи, добула з-за пояса фінку і викопала чималу яму. В неї Юля уклала парашут і засипала його землею.
Потім дістала з речового мішка дві галети, півплитки шоколаду і невеликий термос з чаєм. Незадовго перед тим, як летіти, Дмитрієвський умовляв її ситніше повечеряти. Та вона відмовилась, Андрій доводив, що після стрибка їй необхідно бути бадьорою, тому треба набратися сили, але вона так і не послухала. І пояснила чому.
Юлин батько все своє життя провів у лісі. Він народився в родині лісника, довгий час працював науковим співробітником у лісних заповідниках і загинув у лісі. За три роки до війни, їдучи якось замерзлою тайговою річкою до Забайкалля, він разом з конем і саньми провалився під лід і не зміг вибратись звідти. Василь Туманов вважав ліс своїм домом, любив, знав усі його таємниці й зумів цю любов передати дітям. Він часто казав дичці: «Якщо хочеш вночі добре бачити в лісі, ніколи не напихай шлунка. Повний, ситий шлунок притупляє зір. Удень це непомітно, а вночі сильно позначається».
Юля свято вірила в життєву мудрість батька, пам'ятала його накази і через те обмежилась перед вильотом лише склянкою міцного гарячого чаю та бутербродом.
Зараз, підкріпившись галетами і шоколадом, ковтнувши кілька разів з термоса, вона відчула себе зовсім бадьорою. Тепер треба було скоріше йти з того місця, де закопаний парашут.
Звірившись із компасом і внісши невелику поправку до напряму свого просування, Туманова поставила пістолет на запобіжник і знову заглибилась у ліс. Незабаром її ноги заковзали по м'якому настилу з торішньої глиці. Листяний ліс змінився хвойним.
Раптом попереду почулося дзюрчання води. Юля спинилась. До річки, за її розрахунками, було ще далеко. Вона прислухалась і зрозуміла: десь поблизу журливо й мелодійно воркувало невидиме джерело.
Заспокоєна, вона рушила далі і, пройшовши годину, вирішила гарненько відпочити, дочекатися ранку.
Вона вибрала затишну місцинку під величезною густою ялиною, скинула маскувальний халат і розіслала його. Розводити вогню не наважувалась, та в ньому й не було особливої потреби: у мішку був кишеньковий ліхтарик.
Перш ніж лягти спати, їй треба було накидати коротеньку радіограму, зашифрувати її і передати армійському радіоцентру. Вона розуміла, з яким нетерпінням там чекають од неї першої вісточки, як хвилюються Андрій і полковник Бакланов.
Тому, хто сам не пережив цього, — важко зрозуміти оте напружене, тривожне почуття, з яким чекають першого сигналу від тільки-но закинутого у ворожий тил радиста. І хоч викидання є тільки початком усього важкого і великого завдання і, може, не найнебезпечнішою його частиною, все одно, перший прийнятий од розвідника сигнал сповнює тих, хто чекає, такого відчуття полегшення, начебто сигнал цей означає щасливий кінець усієї справи.
«Звичайно, вони не сплять, — думала Туманова, — ні Андрій, ні полковник, А коли одержать радіограму, заспокояться».
Вона закріпила ліхтарик на ялинову гілку рефлектором донизу, з таким розрахунком, щоб світло не розсіювалось по боках, але не засвічувала його. Потім дістала рацію, завченим, перевіреним рухом підключила малюсінькі портативні батарейки, розраховані всього на дві години безперервної роботи, вивела антену, наділа навушники.
Тепер можна було вже написати радіограму. Туманова добула з рації блокнотик, олівець і ввімкнула ліхтарик. Снопик світла ліг на землю невеликим рівним кружком. Та не встигла вона зашифрувати коротенького тексту, як з'явився ворог. Ворог жорстокий і невблаганний. На світло хмарою налетіли комарі. З нудним, пронизливим дзижчанням ці нічні розбійники роїлися над нею. Вони несамовито кидались і з люттю встромляли свої гострі хоботки в обличчя, шию, руки, жалили, жалили і жалили… Юля одчайдушно ляскала себе по щоках, по лобі, відмахувалась, але ніщо не допомагало.
Сяк-так закінчивши шифрування, Туманова дістала з мішка хустку і затулила нею обличчя, залишивши тільки щілинку для одного ока. Так стало краще. Можна було приступати до роботи.
Тихо клацнув вимикач, і спалахнула малесенька лампочка. Тепер уже ліхтар був непотрібний, і Туманова погасила його. Вона поправила навушники і поморщилась, потрапивши в страшенний радіохаос. Тисячі різноманітних звуків полилися у вуха: клацання, різке потріскування, жалібний і монотонний писк численних морзянок, різні музичні мелодії, завивання, постукування… Та дівчина вперто шукала в цьому океані звуків позивні армійського радіоцентра і знайшла їх.