Чорноп'ятов посміхнувся.
— Нехай машиною так і їдуть у свій рай без пересадки.
Великий жовтий портфель неважко було помітити: його кінець стирчав з-під мертвого кур'єра.
Один з підпільників витяг портфель і кинув його Чорноп'ятову.
— Чи не оце воно?
Чорноп'ятов на льоту схопив портфель, одірвав кинджалом його кришку, й на землю висипались газети, листи і великий пакет із цупкого голубого паперу, прошитий, засургучений і опечатаний.
ЦІЛКОМ ТАЄМНО
ДЕРЖАВНОЇ ВАГИ
З ВЕРХОВНОЇ СТАВКИ.
В разі небезпеки — знищити.
Командуючому Н-ською бронетанковою армією
генерал-лейтенанту Отто-Фрідріху Шторху.
Тільки особисто в руки.
Чорноп'ятов до будь-якої бойової операції — малої чи великої, легкої чи важкої — ставився завжди однаково серйозно, вдумливо, розважливо. В цьому проявлялася його дисциплінована натура. Він заздалегідь намагався врахувати всі шанси за і проти, підбити плюси і мінуси, уявити розгортання подій.
І сьогоднішня операція не була винятком. Кожен підпільник, ідучи на неї, заздалегідь знав, що від нього вимагається.
Майже всі учасники нападу провели ніч без сну. Здавалося, куди простіше: вибратись у ліс, вирити «вовчу» яму, замаскувати її і чекати. Але так лише здавалося. Щоб це зробити, треба було насамперед вибрати найпридатніше місце для ями, твердо знати, що машина піде саме цією дорогою, винести з тайників, розкиданих у лісі, зброю, нарешті, вибратися з міста, не потрапивши на очі пильних патрулів.
Попереджені Скитальцем патріоти знали основне: звідки, куди, яким маршрутом проходить спеціальна машина, кількість варти. Та цього було ще не досить.
Поставало багато питань. Їх треба було вирішувати протягом півдоби, і підпільники їх вирішували.
Зараз потрібно було замести всі сліди катастрофи, що мало величезне значення. Цим і займалися підпільники.
Опівдні пройшов короткий, але сильний дощ, і зараз по вмитому ніжно-блакитному небу квапливо і врозбрід бігли запізнілі хмари. Яскраво світило сонце.
Начальник місцевого відділення гестапо стояв біля відчиненого вікна, що виходило на міський майдан, і спостерігав, як стікала вода з тротуару, як оживав майдан, мокрий від дощу.
Задзвонив настільний телефон. Гауптштурмфюрер відійшов од вікна, зняв трубку. Говорив військовий комендант міста майор Фаслер.
Комендант. — Сьогодні о шостій ранку до мене мала прибути машина із спеціальним кур'єром, що йшла до фронту. Зараз уже перша година, а її нема.
Начальник гестапо. — Чим я можу бути корисним, любий майоре?
Комендант. — Що вам сказати… Як ви думаєте, чи не могло з нею що-небудь трапитись у дорозі?
Начальник гестапо. — Поломка? Затримка?
Комендант. — Це дурниця.
Начальник гестапо (жартома). — А чого б ви хотіли?
Комендант. — Хм… Я хотів би, щоб вона прийшла вчасно. Я повинен змінити охорону і вирядити машину далі. Але її нема. Чи не сталась аварія? Навмисна, так би мовити, аварія?..
Начальник гестапо. — Що, що? Навмисна аварія?
Комендант. — Авжеж.
Начальник гестапо. — На своїй території я виключаю можливість аварії і диверсії. На дорогах спокійно і перевірено. Партизани орудують далеко від наших місць.
Комендант. — Тоді що ж мені думати, з вашої ласки, пане гауптштурмфюрер?
Начальник гестапо. — Не зррзумів.
Комендант. — Я питаю вас, що мені думати? Машина виїхала на початку сьомої з села Лопухово, а в Горєловв ще й досі не прибула.
Начальник гестапо (з деякою тривогою). — Звідки вам відомо, що вона виїхала з села Лопухово?
Комендант. — Я посилав туди двох мотоциклістів. Щойно вони вернулись і стоять переді мною. Опитування мешканців дає підстави гадати, що машина пройшла село.
Пауза.
Комендант. — Алло! Ви мене чуєте?
Начальник гестапо. — Так, так… Зараз я до вас приїду.
Гауптштурмфюрер поклав трубку, знову зняв її і викликав машину з гаража.
Надвечір пройшов невеликий «сліпий» дощ, другий за день.
Згасли барви заходу сонця. Смеркло,
До підвалу, де містилась котельня, світло і вдень проникало слабо. Зараз тут було майже темно. Гасова лампа з тріснутим склом, що чаділа на верстаку, скупо освітлювала частину кімнати.