Георг жадібно глянув на казан і розчарований поповз на свою постіль з ведмежого хутра, скинув легінги, що муляли весь день, і сорочку. Важкий клубок підкотився йому до горла. Був би він зараз у Рейстауні!
Хлопець задрімав, але від голоду незабаром знову прокинувся. «Може, розбудити Малію?» Дівчинка лежала під стіною, навпроти нього. Зрештою бурчання в животі дойняло настільки, що Георг встав і почав тихенько пробиратися до Малії. Дощечки, які служили у комірчині підлогою, заскрипіли, він обережно опустився на коліна і беззвучно посувався далі.
В останніх відблисках вогню знайшов дівчинку. Її голова, схилена трохи набік, лежала на заячій шкурці, набитій мохом. Пасмо волосся спадало на обличчя, а з-під легкої рогозової мати виглядало кругленьке плече з вузликом од кофти.
Георг посмикав за мату. Тихеньке дихання вмить урвалося, з'явилась рука, змахнула пасмо волосся, і двоє чорних очей запитливо глянули на нього. Хлопець прошепотів:
— Малія, я дуже хочу їсти.
— Їсти? От дурненький, бери та й їж!
— А хіба можна самому брати? У мене сьогодні з обіду ще й рісочки не було в роті.
— З самого обіду?
Дівчинка підвелася.
— Ходімо, — сказала коротко і пішла до вогню. Вона вхопила чогось пальцем у казані, покуштувала і скривилась. Потім повернулась до другого, що висів на штанзі. Це була велика мідна посудина з дужкою.
Георг ще раніше звернув увагу на те, що, крім тітки, ще якась жінка варила на вогні і користувалась цим самим казаном. Малія покуштувала з нього їжу, і, здавалось, була задоволена, бо наповнила нею миску аж до країв.
— Малія, це ж не наш казан!
— Але ж ти голодний!
— Авжеж.
Георг вагався. Батьки завжди твердили, що красти — великий гріх, а чи й у цих червоношкірих розбійників так?
Це слово боляче вразило його. Хіба ж Малія розбійниця? Вона зовсім на них не схожа.
— Ну так їж, — перебила дівчинка його думки. Хлопець жадібно припав до маїсової каші. Малія присіла навпочіпки і підклала дров, щоб крупа за ніч упріла.
— А чому ти не поїв раніше?
— Я думав, що їстимемо всі разом.
— Усі разом? Хіба білі їдять усі разом?
Георг кивнув. Малія мало не розсміялася вголос, але своєчасно затулила рот рукою.
— У нас спочатку їдять чоловіки, потім жінки й діти. Але тільки в обід. А в інші години — хто коли захоче. Треба тільки підійти до казана і взяти. — Дівчинка ще більше понизила голос. — А знаєш, дядя Димний День їсть дуже часто, і тьотя потім свариться.
Незвичайне ім'я ніби застряло Георгові у вухах.
— Дядя Димний День? Хто це?
Малія показала на кімнату, біля задньої стіни якої спали дорослі.
— Ну, он той дядько!
Вона вжила індійське слово, але хлопець зрозумів, що мова йшла про шуліковидого.
— А я думав, що це твій батько.
Дівчинка знову затулила рукою рот, щоб не розсміятись.
Якби Георг уже тоді знав мову ірокезів, він зрозумів би, що це чуже слово означає «материн брат». Але Георгові треба було спочатку з'ясувати, що перед ним не сім'я з батьків і дітей, а що Димний День — дядько Малії по матері, що тітка зветься Кругла Хмара і що за перегородками в цій же хаті живуть ще дві сестри тітки Круглої Хмари з своїми сім'ями.
Малія пожвавішала, її обличчя потемніло. Вона, здається, добре все знала про всіх мешканців хати.
— Старша сестра тітки в цьому році керує доглядом за полями. А знаєш, дочка другої тітки — велике ледащо. Недавно вона замість того, щоб принести дров, порубала засувку. А коли в обід була гроза, всі марно шукали її, і дощ лив прямо в люк.
Із комірчини доносилося хропіння. Легенький вітрець гуляв по коридору. Вогняні бліки освітили дівчину, а потім, якусь хвильку потанцювавши на темному порозі, застрибали на одвірках, блискотливі й загадкові, мов ті таємниці ірокезької хати, що вперше насувалися на здивованого Георга. Мостина біля входу раптом заскрипіли.
— Душі мертвих зачиняють двері, — промимрила Малія, встала і потяглася до клуночка, що звисав із стелі, наче невиразна світла плямка на фоні темного даху. — Надто високо, допоможи мені!
Як тільки Георг підняв легеньку постать, меткі руки Малії підв'язали клуночок.