Село біля Бобрової Річки повторювало собою звичайну картину Прибережних Луків: ряд довгих хат, між ними острівці трави, кропиви та чагарника. На другому кінці ряду тулилися маленькі куполоподібні вігвами, в яких жили ленапи. Тут, на Родючій Землі, вони поселялися разом з ірокезами; досить було вийти з дверей, щоб побачити їхні облуплені хатинки з березової кори.
Стосунки роду Черепахи з сусідами були якимись незвичайними. Над дверима сусідів красувався червоний сокіл, і, незважаючи на те, що там жив рід батька — його сестри з своїми сім'ями, — діти Черепахи і Червоного Сокола дражнили одне одного і сварились між собою, де тільки могли.
— Вони всього-на-всього тільки молодші двоюрідні брати, — зауважила мимохідь Малія.
В кожному селі роди поділялися на два загони: Черепахи, Бобри, Ведмеді і Вовки — «старші двоюрідні брати» — з одного боку; Олені, Бекаси, Чаплі й Соколи — «молодші двоюрідні брати» — з другого. Діти обох сторін завжди ворогували. Але звідки було знати Голубому Птахові все те, що знав кожний ірокезький хлопець?
Одного разу Малія зустріла хлопця на річці, коли він мив шию.
— Сусідські хлопці завжди кажуть, що в мене брудна потилиця, — пояснив Георг у відповідь на здивоване запитання сестри. Дівчина не знала, чи їй сердитись, чи сміятись.
— Та то вони тільки дражняться, бо ти з роду Черепахи!
Георг був зовсім збентежений і не заспокоївся, аж поки батько не пояснив йому, в чому справа:
— Коли Великий Дух створив Черепах, він пустив їх в озеро, де вони могли б спокійно жити. Але тваринам не сподобалось їхнє житло. Особливо нарікали черепахи на кам'янисте дно, на якому надто твердо лежати. Вони наносили з навколишніх прерій землі і вимостили нею дно озера. Озеро стало таким мілким, що одного жаркого літи висохло зовсім. Черепахи вирішили пошукати собі іншого місця. Одна і них, мудріша за інших, порадила триматись у цьому ділі гурту, бо гуртом безпечніше мандрувати. Всі погодилися з цим, але незабаром почалася гучна сварка. Кожна черепаха хотіли бути вожаком, і кожна вважала, що вона для цього найрозумніша. Марно закликав порадник до порядку: його голос потопав у загальному галасі. Кінець кінцем він розтіпався і сказав:
— Ви навіжені; мені соромно, що я належу до вас, я більше не хочу бути черепахою.
І він із страшним тріском скинув з себе свій панцир і став розмальованим воїном у повному озброєнні. Черепахи страшенно перелякались і розбіглися хто куди, а мудрий порадник став прабатьком роду Черепахи. Але від того, що черепахи носили мул, у них назавжди залишилася брудною потилиця, і вони весь час мусять мити собі шию. — Оповідач підморгнув хлопцеві: — З Соколами цього не трапляється. Розумієш?
Георг зрозумів. Проте чому ж він не належить до роду Соколів, як його батько? Та тому, що діти в ірокезів успадковували ім'я по матері. Під Довгим Дахом верховодять тільки матері, і тут, на Родючій Землі, як і біля Бобрової Річки.
Ниви села займали величезне півколо, оперезане лісом. Тільки з правого боку не було полів, бо там розкинулись луки, що спускалися до Совиного Струмка, який під старими кучерявими вербами тихесенько підкрадався до Бобрової Річки.
Голубий Птах ходив сюди неохоче.
— Сови, що живуть тут, — це відьми, — запевняла Малія. — Деякі старі жінки перетворюються в таких сов, а потім голосять на вербах.
— А ти взагалі бачила коли-небудь відьом? — поцікавився брат.
— Так. Одного разу я з глечиком води пізно поверталася додому, а було вже темно. І раптом бачу — поміж буків вештається якась жінка, у якої з рота йде полум'я. Я, звичайно, помчала, мов блискавка, а потім ледве перевела дух.
Голубий Птах заперечив:
— Дурниці, відьом не буває. Ти, мабуть, бачила світлячків.
Малія завагалася, проте хлопець відтоді неохоче ходив до Совиного Струмка, йому приємніше було бігати по дрова на узлісся. Там, ген-ген аж у кінці поля, були садочки, які кожна жінка обробляла для себе, коли закінчувалися спільні польові роботи.
Був і в матері маленький клаптик землі. Вже здалеку видно було стовп, який там стирчав. На його верхівці прикріплений шматочок кори з намальованим променястим колом і черепахою. Цей малюнок означав, що поле належало Полуденному Сонцю з роду Черепахи, та це й так кожен розумів одразу, бо тільки сяюче сонце так добре пасувало до його матері. Пошматована осінньою бурею дощечка потріскалась, і наступної весни її, мабуть, ніхто не пізнає.