— Подивись на свій ослін, — сказала вона і підштовхнула Голубого Птаха в комірчину. Хлопець стояв нерухомо, як деревце, і не вірив власним очам. На його ведмежій шкурі лежав новісінький костюм, пара розшитих жовтою щетиною дикобраза мокасинів із лосьової шкури — значно товщі, ніж старі, з оленячої шкури, що завжди промокали: легінги, облямовані на поздовжніх швах чорною буйволячою шерстю, коротенькі шкіряні штани, сорочка з червоної тканини і навіть шапка з бобрового хутра.
Хлопець аж почервонів од радості. Потім він дістав свою дощечку з черепахою та усміхненим сонцем і простягнув матері свій подарунок. Вона одразу догадалась, для чого призначалася розмальована кора.
— Стару дощечку і розпізнати вже не можна, — сказала вона,
Голубий Птах обхопив руками червонуватокоричньову шию і притулився обличчям до темної щоки; він не вимовив жодного слова, але Полуденне Сонце без слів знала, що він хотів сказати.
Малий Ведмідь відкашлявся. Мати, посміхнувшись куточками губів, звільнилася з обіймів і підвелася: батько не любив таких ніжностей. «Зворушлива душа не пасує юнакові», мав він звичай говорити. Проте сьогодні батько не сказав нічого, може, тому, що був Новий рік і дядьки в селі сповіщали про свято.
Хлопець швидко переодягнувся. Зразу ж після обіду діти з хати Черепахи збиралися вирушати в масках жебраків і з кошиками, тому Голубий Птах не мав права гаяти часу на переодягання. До того ж нові речі треба ще сьогодні освятити. Чудові хвости бобрів, які зварила мати, здавалися братові й сестрі звичайною буденною їжею, бо обоє аж тремтіли від нетерплячки і в думках були вже хтозна-де. Малий Ведмідь дав їм ще кілька тріскачок із вишневими кісточками, і юрба з чотирнадцяти дітей, де наймолодшим було ледве по чотири роки, а найстаршим стільки ж, як Малії, Голубому Птахові і Козулі, рушила, надівши маски на обличчя.
Спочатку пішли, звичайно, до сусідньої хати, до Соколів. Постояли перед дверима, торохтячи й співаючи: «йє-го, йє-го, го-йє». Потім увійшли в хату і вигукнули:
— Поздоровляємо наших тіток і дядьків з Новим роком!
Матері всього роду підійшли до входу, а з усіх комірчин визирали привітні обличчя.
— Та це ж наші діти, — в один голос сказали жінки, коли побачили Малію та Голубого Птаха, і в їхні кошики насипали найбільші жмені горіхів. Незважаючи на маски, добрі тітки одразу ж упізнали племінницю і племінника; до речі, це були батькові сестри, що важило значно більше, ніж сестри матері, бо саме родичі батька здебільшого дарували дітям-«жебракам».
Обдаровані весело затанцювали навколо вогнища. Потім побігли до дальшої хати, сповнюючи ясний морозний день своїми голосами. Дерева вже кидали на сніг темноблакитні тіні, час від часу тишу порушувало вороняче каркання, а здалеку лунав галас інших «жебраків», що вештались по селу.
Сонце спускалося вже до горизонту, коли раптом діти з роду Черепахи наткнулися на хлопців і дівчат із сусідньої хати Соколів, які теж ходили збирати подарунки.
— Молодші двоюрідні брати! — вигукнула Малія. Противники не затрималися з відповіддю:
— Ви, брудні потилиці! Брудні шиї!
— А ви криві дзьоби! Чучела з пір'я! — понеслось у відповідь.
Пізніше Голубий Птах ніяк не міг пригадати, як усе сталося. Не встиг він опам'ятатись, як опинився в центрі бійки. Він ще побачив, як Козуля штовхнув у груди хлопця з Соколів, потім відчув, що у нього видерли кошика, — і кинувсь у бій. Ось Голубий Птах зіткнувся з якоюсь дівчинкою і впав у сніг. Багато маленьких ніг топтались по ньому; та, на щастя, вони були у м'яких мокасинах. Нарешті він підвівся, але тепер уже розлютований.
Діти боролися, мов скажені, навіть чотирирічні. Вони товклися у старших між ногами і били одне одного по голові своїми тріскачками. А дівчата дряпались і кусалися, наче дикі кішки.
Переможені Соколи відступили далеченько від поля бою, але й звідти долинала їхня лайка. Діти роду Черепахи оглядали одне одного. Вони стояли засапані, з темночервоними обличчями. У Голубого Птаха в руках знову опинився кошик. Де взявся втрачений скарб, так він і не взнав. Переможці швиденько позбирали все те, що погубили ворожі сусіди: маїсові тістечка, сушені сливи, горіхи, шматочки цукру,
Всі заговорили схвильовано, перебиваючи одне одного; раптом Голубий Птах побачив щось страшне: правий рукав його сорочки був з верху до низу розпанаханий, а боброва шапка розірвана по шву. Від жаху він не знав, що й сказати. Безпорадно глянув на Малію; чоло сестри було подряпане, але одяг цілий. Козулі порвали легінги, та йому байдуже, у нього ж речі старі, поношені. Голубий Птах безнадійно мацав сорочку і шапку, ніби намагався стулити розірване. Він майже не чув, як Малія заспокоювала: