На якусь мить усе затихало. Тільки плач немовляти та легеньке рипіння ременів, на яких гойдалась колиска, порушували тишу.
Потім вставали жінки. Напівзаплющеними очима Голубий Птах дивився з своєї постелі, як мати чистила місце для вогнища, — неглибоку ямку з долоню завглибшки, — виносила попіл, накладала дров і. відкривала у даху люк. Густий дим валив угору назустріч зимовому дню, що крижаним оком зазирав у чотирикутний отвір.
Коли здіймалися язики полум'я, мати вішала на гак казан. До цього ніяк не могла привчитися Малія, яка завжди вішає казанки, перш ніж добре розгоряться дрова, і мати щоразу за це її лає.
Аж ось і сестра пурхнула з лави. Незабаром загупала глухо ступка, але хлопець її не бачив, бо йому заважала стіна. Мати і сестра прийшли, знову. Сяюче Полуденне Сонце цього разу насипала в казан не маїсових крупів, а борошна для пудингу. У Голубого Птаха аж слина покотилася, бо для хворого кращої їжі й не придумаєш, та ще й з кленовим цукром і ведмежим жиром. Хоч би батько не забарився, а то чекатимуть його аж до обіду і тільки тоді почнуть їсти без нього.
Хлопець перевертався з боку на бік: нехай мати й сестра помітять, що він уже прокинувся.
— Що тобі снилося, сину?
Мати ніколи не забувала про це запитати, бо снам вона надавала величезного значення. Потім вона посилала Малію поглянути, де Шнап, де Козуля грається, надворі чи в коридорі, де маска і де стріли — взагалі чимало доводилося бігати їй, сестрі.
Часто мати сідала біля хлопця і, латаючи одяг та мокасини, починала розповідати, як вона ще дівчиною возила свого батька з глибини країни до озера Ері, бо у старого було велике бажання перед смертю ще раз побачити Блакитну Воду.
— Він уже ледве ходив, і мені, довелося, майже всю дорогу його нести. Я взяла його, як дитя, на спину. Посувалися вперед дуже повільно, але я завжди з радістю згадую, що він таки побачив ще раз Блакитну Воду. Батько помер у той день, коли ми прийшли до озера.
Повертаючись, мати познайомилася з Малим Ведмедем і лишилася в' нього. Але вона тільки мимохідь згадувала про це і при цьому червоніла.
Так минали ранки. Під обід іноді несподівано біля вогнища з'являвся Косоокий Лис і, посміхаючись, цікавився, як здоров'я хворого, зиркаючи то на шматки печені, то на Малію.
Голубий Птах задовольнявся тим, що в думках обзивав його новими образливими словами.
— Я прийшов довідатись, як почуває себе мій старший брат, — кожного разу чемно починав відвідувач, а Голубий Птах сам про себе відповідав: «Який я тобі брат?! Що в мене, ноги рогачем, чи моя мати не прибирала моєї колиски?»
— Я сподіваюся, що Дух Хвороби облишив його, — вів далі Лис, а Голубий Птах думав: «Іди ти з своїм Духом Хвороби! У тебе такий вигляд, наче він сидить у тобі». І несподівано хлопцем оволодівало каяття. Чи бува не занадто жорстоко він тоді відлупцював Лиса? Відвідувач залишався на обід, наче так і мало бути. У Сяючого Полуденного Сонця зостався лише один мішечок солі, цієї дорогоцінної приправи. Вона дуже економно витрачала темнувато-жовті зернятка і солила м'ясо, власне, тільки для батька та Голубого Птаха. Правда, коли з'являвся Косоокий Лис, тоді і йому перепадало. Голубий Птах не мав нічого проти цього, бо у ленапів взимку їжі було мало. Вони сіяли маїсу значно менше, ніж ірокези…
— Звідки взагалі у тебе сіль? — запитав якось Голубий Птах у матері.
— Ми добуваємо її з Соляного Струмка, що протікає глибоко в горах на сході. Кожної осені їздимо туди, у великих казанах випаровуємо воду, а на дні залишаються жовті зернята солі. Наступної осені треба знову їхати.
Батько, здавалося, з цим не був згоден.
— Почекаємо ще рік. У горах на Сході небезпечно. Звідти вже недалеко й до передніх укріплень білих, а ті Довгі Ножі, що живуть на кордоні, стріляють у всіх, хто носить пера і мокасини. Ми, ірокези, до цього часу мовчали і не піднімали бойових сокир, навіть після поразки Браддока. Тільки ленапи боролися на боці французів проти англійців. Але це не турбує англійців, вони всіх нас вважають за ленапів.
Хлопець уважно прислухався, бо вперше в його присутності згадали про війну.
Голубий Птах уже давним-давно знав, як саме полонили його біля Джуніати. На нього тоді напали ленапи, і Димний День тільки плентався за ними, бо він користувався з усякої нагоди, щоб добути скальп. Тоді він зміг би злиденні воронячі пера обміняти на орлині — ознаку справжніх воїнів…