Приглушений рівномірний дроб пролунав у повітрі. Хлопець прислухався: знову барабанили ленапи. Вже на протязі кількох днів били вони у воєнні літаври і танцювали навколо стовпів, розмальованих у червоне. Збиралися в похід до кордону, в країну по ту сторону гір, проти Довгих Ножів. Вони щовесни вирушали туди, ненаситні у своїй помсті.
На щастя, ірокези не йшли з ними. Старші та молодші двоюрідні брати і в цьому році не бралися за бойову сокиру. Проте ленапи були нестримними. Можливо, завтра вони вже вирушать — довга мовчазна шеренга воїнів з чорними обличчями та перами з червоними цяточками.
Хлопець знову задумався. Він знав, що означали ці барабани: люті удари в двері, жахливі крики дітей, потріскування охоплених полум'ям дранок на даху. Куди ж подадуться ленапи? Може, в Рейстаун?
Якось мимоволі розкрились його вуста:
— Скажи, діду, куди веде воєнна стежка ленапів? Вони скоро повернуться чи надовго затримаються там? — Хлопець зніяковіло замовк, а Біле Волосся застиг у несхвальному мовчанні. Нарешті дід заговорив, але Голубий Птах уже й без того знав, якою буде його відповідь.
— Онуче мій, ти ще дуже молодий і повинен почекати, поки тебе запитають. Непристойно першим звертатися до старих людей. Але тобі я скажу: ленапи йдуть проти Довгих Ножів. — Маленькі похмурі очі старика зацікавлено глянули на хлопця. — Я чув, що на сході білі покинули підніжжя гір. Як ти думаєш, ми коли-небудь зможемо повністю вигнати блідолицих з нашого острова?
— Ні, ніколи! Для цього їх занадто багато!
Біле Волосся замисливсь. А потім наче сам до себе заговорив:
— Ти кажеш правду — їх багато. Коли жив батько мого діда, індійці заселяли схід біля моря. Рівнини кишіли буйволами; всюди гуляли олені й антилопи, і мисливцям легко діставалася здобич. Там ми жили мирно і щасливо, аж поки не прийшли Довгі Ножі; вони вигнали нас. Останнім часом ми жили у долині Шоні.
Хлопцеві спало на думку, що Біле Волосся — індієць з племені шоні, якого ще юнаком усиновили ірокези.
— Там ми теж були щасливі, — говорив далі Дід. — Біля кожного струмка жили бобри; ведмедів і оленів було безліч. Жінки пололи маїс, діти гралися на сонці, і їх сміх зливався з тихеньким співом стариків та старух, що згадували про свою молодість. На пагорбах бродив шаман, збираючи трави, які могли прогнати Духів Хвороби. Але ми змушені були залишити і цю країну, бо прийшли Довгі Ножі. Вони тепер називають цю країну долиною Джуніати.
Хлопець підскочив: назва батьківщини враз змінила його. В ньому раптом заговорила кров білого, і він забув усе: нових батьків, хату роду Черепахи, нових друзів; забув і про повагу до діда. Він майже закричав:
— Це ж наша земля! Все, що лежить по той бік гір, належить англійцям, червоним мундирам!
Досада, що хлопці без нього пішли до загати по коропів, таємний страх перед ленапськими барабанами, тривога за далеких рідних — усе злилося в тому вигуку: «Це ж наша земля!»
Старик навіть не присоромив його. Але тихе запитання діда приголомшило хлопця:
— А де ж індійська земля?
Наче остовпілий, вставився Голубий Птах на зів'ялі, обрамлені безліччю зморщок губи. «Тут», хотів було гукнути, але слово застряло в горлі. Тут сиділи французи й претендували на всю землю по цей бік гір. Про це й Малий Ведмідь казав: «По той бік англійські червоні мундири, по цей бік французи, а між ними, посередині, червоношкірий, без батьківщини».
У пам'яті хлопця воскресла розмова з батьком. Це ж білі забрали у індійців землю, всю землю вздовж Джуніати і великого шляху на Філадельфію, і ще за Філадельфією аж до моря. То хіба ж дід неправий? Хіба неправі ленапи? Де ж індійська земля?..
Поля, де працювали жінки, були далеко за околицею села, між кропивою і острівками трави. Через два дні після виступу ленапів матері вперше вийшли з дому. Сніг зійшов, можна було оброблювати грунт для посівів.
Голубий Птах узяв свою чудову мотику, але потім довелося її відкласти, бо поки що діти могли обійтися власними руками. Хлопець дивувався: тут, на Родючій Землі, не знали ні плуга, ні борони; невже жінки оброблятимуть поля своїми невеличкими мотиками? Це були кленові палиці, на яких з одного кінця прикріпляли кістку — лопатку оленя, гострою, ширшою стороною вниз. Обробка землі таким примітивним знаряддям триватиме не менше місяця.
Жінки Родючої Землі обрали цієї весни Сяюче Полуденне Сонце старшою наглядачкою за полями. Мати правильно розподілила всю роботу на час посіву, і під її керівництвом справа пішла добре.