Як тільки розсіявся пороховий дим, хлопець відломив з найближчого кущика гілку і покопирсав нею в рані, однак бурий велетень навіть не ворухнувся. Голубий Птах заліз у нору, розгріб руками сніг і спробував витягти здобич. Але з таким же успіхом він тягнув би скелю — велетенська туша ні на палець не зрушила з місця.
Голубий Птах вибрався, загорнув яму снігом, позначив гілкою і вирушив додому. Він тріумфував: «Мій перший ведмідь! Мій перший ведмідь!»
Втому наче вітром здуло. Що скаже мати, а тим паче батько? По дорозі щасливець наспівував пісню, яку співали в роді Черепахи, коли чоловіки повертались із лісу:
Небо вкрили довгі лави білих хмар, поміж них пробивалися вузенькі смужечки золотавого проміння. Хлопець спробував визначити, де сонце; воно недавно звернуло з обіду. Ведмедя можна перетягти в село ще сьогодні.
В коридорі його зустріла похмура тиша. Багаття світили тьмяно, ніби ось-ось згаснуть. В комірчині тітки Білий Дуб усі лежали на лавах; ніхто не звернув на нього уваги, коли хлопець потихеньку зайшов і повісив рушницю на місце. Мати сиділа на порозі кімнати. Її великі очі засяяли вдячністю, коли Голубий Птах, кинувши коротко: «Я повернувся», сів до вогню.
— Ми побачили, що рушниці немає, і зрозуміли: ти пішов на полювання. Ти хотів сам спробувати, любий сину, але навіть Швидка Нога і Чорна Ступня за останні дні нічого не принесли додому. А я дуже турбувалася за тебе, бо в такому стані і найздібнішого може спіткати нещастя. Ну, я рада, що ти повернувся. Я одварила трохи кісток, попий відвару. Потім дам тобі горіхів.
Хлопець робив слухняно все, що говорила мати. Раніше він одразу випалив би свою новину, але тепер знав, як слід поводитись у хаті Черепахи: спокійно, витримано, ніколи не бути настирливим. Злиденний відвар здався таким смачним, як ніколи. Але, випивши трохи, хлопець не зміг утриматися. Підійшов до матері, обхопив рукою за шию і прошепотів:
— Мамо, я ведмедя вбив.
— Що ти кажеш, сину мій?
— Я вбив ведмедя.
— Ти певен, що він забитий?
— Так, він мертвий, я цілком певен.
Полуденне Сонце глянула на хлопця, потім ніжно погладила його. Її внутрішнє зворушення прорвалося назовні в кількох незв'язних вигуках.
Вмить звістка облетіла всіх; радісні крики сповнили коридор, комірчини ожили, і всі мешканці хати Черепахи зібралися перед материною кімнатою. Голубому Птахові довелося розказувати. Він швидко закінчив свою розповідь, бо підганяв голод, і, крім того, він ніяковів під поглядами багатьох сяючих очей. Навіть дід не скупився на похвали:
— Внуче мій, ти будеш здібним мисливцем, бо ти сьогодні довів, що жіноча праця на полях тебе не зіпсувала.
Найсильніші з роду — тітка Білий Дуб, Швидка Нога з дружиною, Чорна Ступня і Козуля — на чолі з Голубим Птахом пішли, щоб принести ведмедя. Що не вдалося хлопцеві одному, швидко зробили гуртом. Великого звіра витягли з ями, поклали на міцні дубові гілки і як на санках повезли додому.
Перед північними дверима ведмедя оббілували. Він важив приблизно втричі більше, ніж дорослий чоловік, а сало було щонайменше чотири пальці завтовшки. Швиденько нарізали в казани тоненькі шматочки м'яса. Всюди чулися сміх і жарти.
— А він не шкодував каштанів, щоб отак розжиріти!
— Замість поганого врожаю маїсу ми маємо дубового годованця!
— Голубий Птах впав у повну комору; нам треба його частіше посилати, у нього щасливі ноги!
Коли двері розчинились, у холодний вітряний вечір полинула хмаринка тепла і запаху м'яса, ще кращого, ніж запах новорічних страв. Люди з нетерпінням чекали, коли звариться їжа.
Лише собаки не чекали; вони кидались на шматочки, які долітали до них, гризлися і взагалі поводилися як оскаженілі. Шнап теж забув про втому.
Сусіди набирали повні миски м'яса: інші сім'ї не повинні голодувати, коли в хаті Черепахи є що їсти. Батькові сестри із роду Сокола сповістили, що мисливці роду Оленя забили чотирьох буйволів, серед них дві жирні буйволиці: «Тварини самі бігли прямо на приціл; мисливцям не довелося й кроку ступити, лише почекали, поки вони підбіжать ближче».
«Можливо, це ті самі буйволи, за якими Голубий Птах так довго біг услід», подумав Козуля. Але висловити цю думку не встиг, бо мати покликала всіх їсти.