— Що мені робити? Тут залишатись?
Індієць підніс праву руку долонею назовні і кілька разів повертів нею перед обличчям. Георг не знав, що це означало «ні», але дальші слова індійця все пояснили.
— Якщо мій маленький брат почуває себе краще, то, він піде з індійцями і теж стане червоним, його візьмуть на місце померлого сина.
Відвідувач іще щось говорив, але зміст його мови не доходив до хлопця. «Піде з індійцями…» врізалося Георгові в мозок. Здавалося, він іще чув крики й галас мордованих жертв; звичайно, і його спалять.
Не раз розповідали батьки про «червоношкірих бандитів», дома щовечора замикали на засув двері і перевіряли рушницю. А коли прийшла звістка про напад на Фольків, Георг навіть бігав потай туди подивитись. Хатина стояла на місці, на долівці аж до самих дверей валялося пір'я з розідраних подушок, а на стіні під вікном була велика кривава пляма. І він потрапив цим убивцям до рук! Хлопця трясло від невимовного жаху.
Перед обідом Георг із своєю палицею покульгав до кухні шукати повара. Нарешті, знайшовши, він смикнув, його за рукав:
— Чи не можна мені залишитись тут, у форті? Не потрібен тобі хто-небудь з робітників?
Поварові шкода стало хлопця, коли побачив благаючі очі, проте він похитав головою:
— Ні, друже мій, нічого не поробиш. Червоношкірі вимагають кожного свого полоненого, і офіцери не захочуть псувати відносини з племенами союзників заради такої малої миші, як ти.
Георг зіщулився і повільно пішов геть. Увечері він довго кульгав по валу і поглядав на схід. Десь там, далеко-далеко, далі, ніж вечірня зірка, що мерехтить над покритим ніччю лісом, — Рейстаун.
На третій день після поразки Браддока індієць з воронячим пір'ям забрав хлопця з собою. Вони пішли через міст до берега річки. На схилі стояли оголені каркаси шкіряних наметів, у потолоченій траві виднілися залишки попелу, дров, клаптів шкіри і обгризених кісток. Певно, воїни щойно вирушили.
Біля самого берега погойдувались два човни, майже в три людські зрости довжиною, посередині розчепірені, наче луб'янець. Біля них поралася група індійців. Жінки стояли по коліна у воді й навантажували у каное великі згортки шкіри, казани, горшки, сокири, рушниці та здобич, а чоловіки тимчасом тримали задерті догори носи човнів, щоб вони, бува, не попливли за водою.
За поданим знаком Георг ступив у перший човен. Нога ще боліла; він покульгав поміж вантажем, що складався із сувертків та пакунків. Човен загойдався, жінки заверещали, і раптом шуліковидий так потяг хлопця веслом, що той, як стояв, так на весь зріст і шубовснув у воду. Ридання здавили Георгові горло, але його сльози приховала наскрізь проймаюча волога.
— Зараз же сядь, — буркнув індієць і допоміг йому вибратися знову в каное.
В своєму тяжкому горі хлопець навіть не відчував тепла липневого сонця, яке сушило на ньому одяг. Лише одне впало йому в очі: грубий край човна — це всього-на-всього потовщена планка, а боки — не що інше, як тонісінька, наче папір, шкіра, що обтягувала поперечні дерев'яні ребра. І не дивно, що ця легенька, як пір'їнка, штука так гойдалася! Але звідки ж було йому про це раніше знати?
Гнітючий жах перед майбутньою смертю на вогнищі тримав полоненого в стані такого запаморочення, що навколишній світ для нього вже майже не існував. Зелений гористий берег, що стрімголов падав у річку, полуднева спека у блискучих затоках, привали у прохолоді вербових і тополевих гаїв, дзеркальна поверхня річки, в стократ ширшої за Джуніату, заповнювали години під ранку до вечора. Все далі й далі позаду лишався Рейстаун.
Вечорами хлопець плакав під ковдрою, аж поки не засипав. Через неозорі ліси й гори мандрували його думки, перш ніж вони знаходили рідний дім, який за тисячами горизонтів ставав дедалі меншим і меншим.
Тривалі денні мандри разом з потоком ріки погасили в ньому останню іскринку надії, яка зв'язувалась із словом «повернення». Не залишилося більше нічого, крім потягу до життя, який кидав безпорадного хлопця назустріч невідомій долі і щоразу давав змогу полегшено зітхнути, коли на березі десь між чагарником і очеретом знову горіли вогнища вечірніх привалів.
«Слава богу, сьогодні ще не прибули на місце!» Життя триватиме ще один день. А що загрожувало в кінці подорожі, страшно було навіть подумати.
Якось вранці флотилія завернула в притоку, береги почали поступово звужуватись. Гребці три дні веслували проти течії. В кожному човні на носі і на кормі чоловік з веслом. Дивно, як можуть індійці в цьому незручному положенні так довго витримувати, як спритно вони обгинають стовбури дерев, що із пом'ятими запліснявілими вітами пливли вниз за течією. Потік мчав тепер між лугами. Раптом берег піднявся вгору і розкинувся там широкою долиною, ніби хотів наздогнати ліс, що синів ген аж за другим перевалом.