В Японії на честь кравчині нареченої наступника трону влаштували офіційний прийом. Одна берлінська газета присвятила шість сторінок кравцеві першої в Німеччині жінки-канцлера, і на всіх цих сторінках вихвалялися його майстерність, фантазія та вишуканість стилю. Паскуале страшенно розлютився, і йому забракло слів, щоб висловити свою лють. Задоволення — природна річ, а висока майстерність заслуговує на визнання. В глибині душі Паскуале знав, що виконав бездоганну неперевершену роботу, і хотів мати змогу про це заявити. Він знав, що заслуговує на більше. Але ніхто йому й слова не сказав. Він дізнався про це випадково. Помилково. Його лють не мала виходу і тому не мала сенсу. Він нікому не міг сказати, не те що сказати — прошепотіти; і він просто сидів наступного ранку, мовчки втупившись у газету. Паскуале не міг сказати: «Це я зробив цей костюм». Ніхто б не повірив, що Анджеліна Джолі піде за нагородою у вбранні, яке змайстрував Паскуале з Арцано. Найкраще і найгірше. Найбільше і найменше. Мільйони доларів і 600 євро на місяць. Про це не могли знати ані Анджеліна Джолі, ані кравець. Коли зроблено все можливе й неможливе, коли талант, уміння, здібності та старання сплавляються в єдиний акт і коли всього цього недостатньо, щоби хоч що-небудь змінити, тоді ти просто лягаєш, розпростершись на ніщо і на нічому. Щоб поволі щезнути. Над тобою попливуть хвилини, а ти зануришся в них, наче в сипучий пісок. І нічого не робитимеш — лишень дихатимеш. Бо ніщо нічого не змінить, навіть костюм для Анджеліни Джолі на церемонії вручення «Оскара».
Паскуале вийшов з дому, навіть не завдавши собі клопоту зачинити за собою двері. Луїза знала, куди він пішов, знала, що він вирушив до Секондільяно, знала, кого він збирався там зустріти. Вона кинулася на диван і зарилася обличчям у подушку, як мала дитина. Не знаю чому, але коли Луїза почала плакати, мені пригадалася поема Вітторіо Бодіні. Рядки, що розповідають про хитрощі, до яких вдавалися селян на Півдні Італії, щоб їх не забрали до війська, щоб не потрапити до окопів Першої світової і не захищати кордони, про які вони нічого не знали:
Саме таким мені і здалося хлипання Луїзи: вироком уряду та історії. Не лементом через те, що власне досягнення пройшло непоміченим. Це більше скидалося на поправку до розділу з Марксового «Капіталу», на параграф, доданий до твору Адама Сміта «Багатство народів», на новий абзац з праці Джона Мейнарда Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процентів та капіталу», на примітку до студії Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму». На сторінку додану або видалену, забуту сторінку, яку так і не написали, або замислили багато разів знову і знову, але так і не занотували на папері. Не відчайдушний акт, а аналіз. Жорсткий, детальний, точний та обґрунтований. Я уявив собі Паскуале на вулиці. Він гупає ногами так, наче збиває сніг зі своїх черевиків. Схожий на дитину, яка раптом виявила, що життя може бути болісним. Доти все йшло у нього добре. Йому вдавалося контролювати себе, виконувати свою роботу і любити її. Робити її краще за інших. Але тої миті, коли Паскуале побачив цей костюм, побачив тіло всередині матерії, яку він ніжно гладив своїми руками, то відчув самотність. Повну самотність. Бо коли ти знаєш щось лише в межах власної плоті та крові, то наче цього й не знаєш насправді. А коли робота тільки й забезпечує, що можливість триматися на плаву, виживати, коли вона сама по собі не має перспективи, то це стає самотністю найгіршого ґатунку.
Я зустрів Паскуале два місяці по тому. Його поставили на іншу роботу — ганяти вантажівки. І він розвозив усяку всячину — легальну й нелегальну — для бізнесу мафіозної сім’ї Ліччарді. Принаймні, так казали. Найкращий у світі кравець працював на Каморру водієм вантажівки, курсуючи між Секондільяно та Лаґо ді Ґардіа. Він запросив мене пообідати і підвіз на своєму гігантському грузовику. Руки у нього були червоні, а шкіра на кісточках пальців — потріскана. Як і у кожного водія, що годинами тримається за кермо. Циркуляція-крові погіршується, і кисті рук ціпеніють. Він мав стурбований і знервований вираз обличчя: за цю роботу він узявся через огиду, через огиду до власної долі, яка дала йому копняка. Але не можна терпіти незгоду безконечно, навіть якщо зміна означає зменшення заробітку. Під час обіду він підвівся і пішов поздоровкатися зі своїми приятелями, а гаманець залишив на столі. З нього висунулася складена газетна вирізка. Я розкрив її. То було фото з першої сторінки: Анджеліна Джолі в білому. На ній був костюм, що його зробив Паскуале; піджак пестливо торкався її голої шкіри. Треба мати талант, щоб вдягати тіло, не ховаючи його; тканина має повторювати обриси фігури, має бути скроєна так, щоб повторювати її рухи.