Клани, об’єднані в Альянс Секондільяно, — сім’ї Ліччарді, Контіні, Маліардо, Ло Руссо, Боккетті, Стабіле, Престієрі та Бості, а також більш самостійні сім’ї Сарно та Ді Лауро, утворюють Директорію, чия територія охоплює Секондільяно, Скампію, Пішінолу, К’яно, Міано, Сан-П’єтро-а-Патієрно, а також Джуліано та Понтічеллі. Оскільки організаційна структура Директорії забезпечувала кланам більшу автономність, то органічніше об’єднання Альянс урешті-решт розпалося. До об’єднаної економічної ради Директорії входять бізнесмени з Казорії, Арцано та Меліто. Вони керують такими компаніями, як Valent, Vip Moda, Vocos та Vitec — виробниками підробок під Валентіно, Версаче та Армані, що продаються по всьому світу. Розслідування, що його координував прокурор з РАВу Філіппо Беатріче, виявило обширну бізнес-імперію Каморри. А почалося все з маленької деталі, однієї з тих дрібничок, на які зазвичай ніхто не звертає уваги: магазин одежі в Хемніці, Німеччина, найняв на роботу одного з босів Секондільяно. То був досить дивний крок. Виявилося, що бос був фактичним власником того магазину, зареєстрованого на фальшиве ім’я. Отримавши цю наводку, Антимафіозний відділ Неаполя — через підслуховування телефонних розмов та опитування свідків — відтворив кожну ланку виробничо-комерційного ланцюга клану Секондільяно.
Вони скрізь повідкривали свої підприємства. В Німеччині вони мали магазини та комори в Гамбурзі, Дортмунді та Франкфурті, а в Берліні було дві крамниці, що належали сім’ї Лаудано. В Іспанії вони утвердилися в Барселоні та Мадриді; в Португалії — в Опорто та Боавісті. А також у Відні та Брюсселі. В Лондоні у них було дві крамниці курток, вони мали також великі магазини в Дубліні, Амстердамі, Фінляндії, Данії, в Сараєво та Белграді. Клани Секондільяно перетнули також Атлантику і вклали свій капітал в Канаді, Сполучених Штатах та навіть у Південній Америці. Американська мережа була величезною — мільйони джинсів продавалися в крамницях Нью-Йорка, Чикаго, Маямі-Біч та Нью-Джерсі; було фактично монополізовано ринок у Флориді. Американські роздрібні торговці та власники торговельних центрів бажали мати справу виключно з посередниками від Секондільяно: модна одіж від відомих фірм за помірними цінами означала, що до їхніх торгових центрів та рядів ломитимуться натовпи покупців. Бо назви на бирках були гучні і респектабельні.
В одній лабораторії на околиці Неаполя знайшли матрицю, за допомогою якої друкували голову Медузи — фірмовий знак Версаче. В Секондільяно поширилася чутка, що на американському ринку панує одяг від Директорії, і цей фактор істотно посприяв тим молодим людям, які збиралися податися до Америки працювати продавцями місцевих товарів. Їх надихнув успіх «Віп Моди», чиї джинси під маркою «Валентіно» заполонили магазини в Техасі.
Бізнес поширився і на Південну півкулю. Бутік у передмісті Файв-Док, що у штаті Новий Південний Уельс, став одним з найбільш відвідуваних в Австралії магазинів елегантного одягу; з’явилися також крамниці та склади в Сіднеї. Клани Секондільяно запанували й на ринку Бразилії — в Ріо-де-Жанейро та Сан-Пауло. Вони мали намір відкрити магазин для американських та європейських туристів на Кубі, а також інвестували певні кошти в Саудівську Аравію та Північну Африку. Створений Директорією механізм розподілу мав за основу складські приміщення: справжнісінькі розподільчі пункти для людей та товарів, склади для найрізноманітнішої одежі. Ці склади були основою комерційного центру, місцем, де представники розбирали товар, щоб розподіляти його по магазинах клану або інших роздрібних торговців. То була стара задумка, що називалася magliar, тобто неаполітанський комівояжер. Після Другої світової війни ці «мальярі» заполонили півсвіту, тягаючи за собою торби зі шкарпетками, сорочками та куртками. Застосовуючи свій напрацьований сторіччями торговий досвід уже на вищому і ширшому рівні, «мальярі» перетворилися на повноправних торгових агентів, що мали змогу продавати все і всюди, від міських базарів до торгових рядів, від автостоянок до заправок. Найвправніші з них здійснили якісний стрибок, продаючи великі обсяги товару роздрібним торгівцям. Розслідування показали, що деякі бізнесмени організували збут фальшивок, запропонувавши матеріально-технічне забезпечення цим торговим представникам-мальярі. Вони авансом оплачували подорожні та готельні витрати, надавали мікроавтобуси та легковики, гарантували юридичну підтримку в разі арешту та конфіскації товару. І, звісно, прикарманювали заробітки. То був бізнес з річним оборотом 300 мільйонів євро на мафіозну сім’ю.