Раніше я часто ходив до порту поїсти риби. Ні, близькість до води не означає вищої якості морської їжі в ресторані. Бо в своїх стравах я часто знаходив шматочки пемзи, пісок і навіть варені водорості. Молюсків ловили і відразу ж кидали прямісінько до каструлі. Як гарантію свіжості, як російську рулетку інфекції. Але сьогодні, коли всі вже звикли до смаку морепродуктів, вирощених на спеціальних фермах, коли кальмар смакує як курка, треба ризикувати, якщо хочеться відчути отой неповторний морський смак. А мені хотілося ризикувати. В портовому ресторані я спитав, чи можна десь орендувати житло.
— Не чув про таке, бо навколишні будинки зникають. Їх прибирають до рук китайці… — Поважний чолов’яга з іще поважнішим голосом царствено розсівся посеред кімнати. Кинувши на мене погляд, він вигукнув: — Однак дещо могло й досі залишитися!
Більше він не сказав нічого. Пообідавши, ми пішли вулицею, що тягнеться вздовж порту. Чолов’язі не довелося казати мені, щоб я йшов слідом. І так зрозуміло. Ми ввійшли до вестибюлю якогось примарного багатоквартирного будинку і піднялися на четвертий поверх, де іще залишалася одна квартира для студентів. Господарі повикидали всіх, щоб забезпечити місце для порожнечі. Вважається, що в квартирах не повинно залишатися нічого. Ні шафок, ні ліжок, ні картин, ні туалетних столиків — навіть стін. Тільки голий простір. Простір для картонних ящиків, для велетенських картонних шаф, простір для товарів.
Таку кімнату мені й дали. Більше схожу на цуценячу будку, достатньо велику, щоби в ній помістилися ліжко та шафа. Про місячну орендну платню, рахунки за послуги та підключення телефону розмови не було. Чолов’яга представив мене чотирьом хлопцям, моїм сусідам по будинку, — і все. Вони пояснили мені, що це — єдине жиле приміщення в усій будівлі і що воно служить притулком для Цзяна, китайця, що відповідав за palazzi, тобто будинки. Оренди платити не треба було, але я мав по суботах та неділях відпрацьовувати в квартирах-коморах. Я шукав помешкання, а знайшов роботу. Вранці ми зносили стіни, а ввечері прибирали уламки — шматки цементу та цегли, а потім збирали все це в звичайні сміттєві мішки. При руйнації стіни виникають несподівані звуки: не як б’ють каміння, а як падає зі столу на підлогу кришталевий посуд. Кожна квартира перетворювалася на комору без стін. Мені й досі не зрозуміло, як той будинок устояв і не розвалився. Не раз ми цілком свідомо руйнували опорні стіни. Але для товарів потрібен був простір, тому не виникало дилеми — зберегти стіни чи забезпечити місце для виробів.
Ідея набивати помешкання картонними коробками наверзлася на думку якимось китайським торговцям після того, як керівництво неапольського порту представило свій план безпеки делегації конгресменів США. Цей план передбачає розділення порту на чотири зони: круїзні кораблі, прогулянкові човни, комерційні судна та контейнеровози. Він містить також оцінку ризику для кожної з цих зон. Після того як цей план зробили надбанням публіки, багато китайських бізнесменів дійшли висновку, що єдиний спосіб не дати поліції відчути, що їй час втрутитися, пресі — постійно писати про порт, а телебаченню — нишпорити, вишукуючи сенсаційні історії, полягає в тому, щоб оповити все тотальною мовчанкою. Підняття цін було іще однією причиною того, що рух товарів став потаємнішим. Для того щоб сховати їх в орендовані комори на задвірках сільської місцевості, посеред звалищ та тютюнових полів, знадобилося використання додаткових транспортних потужностей. І таким чином отримали схему: щодня в порт в’їжджають не більше десяти автофургонів, а потім виїжджають забиті під зав’язку. Коротка подорож — і вони вже в гаражах багатоквартирних будинків, що оточують порт. Туди-сюди. Оце і все, що треба.
Неконтрольовані непомітні переміщення, що губляться в щоденному транспортному потоці. Орендуються квартири. Потім з них витягують нутрощі. Видаляються перегородки в гаражах, щоб забезпечити одне цілісне приміщення. Підвали теж набиваються товарами від підлоги до стелі. Жоден власник не наважиться скаржитись. Цзян усім заплатив: за оренду і за незаконне руйнування. Тисячі ящиків переміщуються ліфтом, спеціально переобладнаним під вантажі. Сталева кліть з платформою на рейках, яка безперервно рухається. Моя робота тривала кілька годин, а вибір товарів був невипадковим. Вийшло так, що мені довелося займатися розвантаженням у перші дні липня. Платили добре, але то — важка праця, якщо ви не звикли. Було жарко й парко, але ніхто не наважився вимагати встановлення кондиціонерів. Ніхто. І не через страх покарання чи культурні норми послуху та покори. Вантажники прибули сюди з усіх куточків світу: Ґани, Берега Слонової Кістки, Китаю, Албанії, а також Неаполя, Калабрії та Луканії. Ніхто не став вимагати, бо всі розуміли: раз товар не псується від спеки, значить нема потреби марнувати гроші на кондиціонери.