А тим часом у Скампії поширилася чутка, що Козімо Ді Лауро пропонує 150 тисяч євро за інформацію про місцеперебування Дженнаро Маріно МакКея. Досить велика винагорода, але не надто вже й велика для такої чималенької економічної імперії, як Система Секондільяно. То був хитрий розрахунок: не переоцінити ворога в очах публіки. Але ніхто не клюнув на цю наживку. Зате першою з’являється поліція. Всі лідери сепаратистів, які ще не покинули цей район, зібралися на тринадцятому поверсі будівлі на віа Фрателлі Черві. Раніше, вживаючи заходів безпеки, вони вже захистили сходи броньованою плитою, а на вході встановили металеві двері. Поліція оточує будинок. Те, що було встановлено для захисту «іспанців» від неминучого нападу ворогів, тепер прирікає їх безпорадно сидіти і чекати, а тим часом металева решітка зрізається болгаркою, а залізні двері вибиваються. Чекаючи неминучого арешту, «іспанці» викидають у вікно рюкзак з автоматом, кілька пістолетів та гранат. Автомат, упавши додолу, робить одиночний постріл. Куля злегка зачіпає шию одного поліцейського, немов погладивши його по потилиці. І без того заведений, він підстрибує, рясно пітніє — і його вражає неконтрольований страх. Померти від кулі, випущеної автоматом, що впав з тринадцятого поверху, — про такий сценарій ніхто й подумати не міг. Знаходячись на межі безумства, поліцейський починає говорити сам з собою, всіх ображає, лається і безладно вимахує руками, наче відганяючи від обличчя комарів: «Боягузи мерзотні, донощики! Самі не змогли сюди пробитися, так нас натомість послали! Нас використовують, ми рятуємо цим типам життя. Ходімо звідси, а вони нехай залишаються, нехай поперерізають один одному горлянки! Яке нам у біса до того діло?!»
Його колеги роблять мені знак, щоб я забирався геть. Тієї ночі в цьому будинку на віа Фрателлі Черві вони заарештовують Арканджело Абете, його сестру Анну, Массіміліано Кафассо, Чіро Маурієлло, Дженнаро Ноттурно, колишнього кавалера спаленої Міни Верде, а також Рафаеле Ноттурно. Але найбільший улов — це лідер сепаратистів, Дженнаро Маріно МакКей. Члени родини Маріно були першочерговими мішенями їхніх ворогів. Вони підпалили маєтність Дженнаро: ресторан «Орхідея» на віа Діаконо в Секондільяно, булочну на Корсо Секондільяно, піцерію на віа П’єтро Ненні в Арцано, а також його будинок — російську «дачу» на віа Лімітане д’Арцано. На контрольованій ним території з посиленого бетону, занепалих вулиць, зруйнованих каналізаційних колодязів та рідких вуличних ліхтарів бос, що відповідав за Казе Челесті, урвав собі шматок землі і перетворив його на райський куточок. Він збудував віллу з коштовних порід дерева і посадив довкола лівійські пальми — найдорожчі.
Хтось розповідав, що коли бос їздив до Росії у справах, то закохався у дачу, куди його запросили в гості. У ті часи ніхто і ніщо не могло завадити Дженнаро Маріно спорудити собі дачу в самісінькому центрі Секондільяно як символ могутності його бізнесу, як обіцянку заможного життя його синам, котрі, якщо правильно поведуться, зможуть одного дня жити в такій самій розкоші навіть на околицях Неаполя, навіть у найдальшому закутку Середземномор’я. А тепер усе, що лишилося від цієї дачі, — це бетонний скелет та обгорілі дерев’яні балки. Карабінери вигнали брата Дженнаро, Ґаетано, з номера люкс у «Ла Чертоза», фешенебельного готелю в Масса Лубренсе. Щоб не ризикувати власною шкурою, він зачаївся в номері побіля моря. Досить незвичний спосіб усунутися від конфлікту. Коли прибули карабінери, то мажордом, чоловік, що виконував роль рук, які Ґаетано втратив у результаті вибуху гранати, поглянув їм у вічі і сказав, як нічого не було: «Ви зіпсували мені відпочинок».
Але арешти «іспанців» не зупинили кровопролиття.
27 листопада вбивають Джузеппе Бенчівенгу. 28 листопада застрелили Массімо Де Феліче, а 5 грудня настала черга Енріко Маццарелли.
Напруження створює між людьми щось на кшталт ширми. На війні не можна втрачати зосередженість погляду. Кожне обличчя, буквально кожне обличчя несе в собі якусь інформацію. Ти маєш розшифрувати її, зафіксувати своїми очима. І так, щоб ніхто не помітив. Ти маєш точно знати, до якої крамниці заходити, точно знати, що казати. Виважувати кожне слово. Перш ніж піти з кимсь на прогулянку, треба достеменно дізнатися, хто ця людина. Треба пересвідчитися більш ніж на 100 відсотків, виключити найменшу можливість того, що з тобою — пішак із шахівниці конфлікту. Бо якщо ти підійдеш до нього і почнеш розмову, то це означатиме, що ти теж ступив на цю шахівницю, на це поле бою. На війні поріг чутливості збільшується багатократно, твоє сприйняття значно загострюється, ти наче бачиш речі глибше, відчуваєш їх нюхом значно сильніше. Втім, уся ця хитра обачливість піде коту під хвіст, якщо приймається рішення вбити. І коли вороги завдають удару, то вони не надто переймаються, кого пощадити, а кого приректи на смерть. У перехопленій телефонній розмові Розаріо Фуско, здогадно — одного з районних капо сім’ї Ді Лауро, чітко відчувається напруженість, хоча він і намагається говорити зі своїм сином переконливо: «Не можна ходити з ким завгодно, з цим усе ясно, я ж тобі вже колись казав: слухай свого батька, якщо хочеш кудись піти порозважатися, якщо хочеш піти на побачення з дівчиною — нема проблем, але з хлопцями вештатися не можна, бо ми не знаємо, хто вони і чиї вони. Бо якщо вони мають до нього якийсь стосунок, а ти стоїш поруч, то вони й тебе встрелять. Тепер ясно, в чім проблема? Тож слухай татка…»