А проблема в тім, що ніхто не може дозволити собі розкоші вважати, що він — ні при чому. Недостатньо припустити, що коли ти живеш своїм власним життям і нікуди не пхаєш носа, то це автоматично захистить тебе від будь-якої небезпеки. Вже не досить сказати: «Вони убивають один одного». Під час мафіозної війни під загрозу потрапляє навіть найміцніша конструкція. Як піщана дамба, що розмивається підводною течією. Люди намагаються не висовуватися, проходити непоміченими, зменшити до мінімуму свою присутність у світі. Анонімне забарвлення, мінімум косметики, але цього — недостатньо. Астматик зачиняється в своєму домі, бо він не в змозі бігати, але потім все одно знаходить привід вийти, придумує якусь причину, бо коли ти ховаєшся вдома, то це схоже на визнання власної провини, бозна-чого ще; а понад усе — це визнання того, що тобі страшно. Жінки припиняють носити взуття на високих підборах, бо в ньому важко тікати. На війні, яку не було оголошено офіційно, яку не визнали уряди і про яку не сповіщають репортери, страх також залишається невимовленим, німим. Страх ховається у тебе під шкірою, і ти почуваєшся розпухлим, як людина, що обжерлася або обпилася дешевим вином. Цей страх не вибухає на сторінках газет, не кричить з рекламних щитів. Не видно армій загарбників, небо не хмариться бомбардувальниками. Це війна, яку відчуваєш всередині. Майже як фобію. І ти не знаєш, демонструвати свій страх, чи ховати його. Важко вирішити, чи ти перебільшуєш небезпеку, чи применшуєш. Тебе не попереджають сирени тривоги, але найсуперечливіша та найбільш дисонуюча інформація доходить першою. Кажуть, мафіозна війна точиться між бандами, що вони вбивають один одного. Але не існує чіткої межі між «вони» та рештою. Джипи з карабінерами, поліцейські блокпости та гелікоптери, що гуркочуть над головами, не додають спокою, а навпаки — через їхню присутність поле бою зморщується і зсідається, як тканина. Вони не заспокоюють. Навпаки — стискають простір, оточують тебе з усіх боків, ще сильніше обмежують твою зону захисту. Ти почуваєшся як у тісній пастці, де тепло, що його випромінює людина, щільно притиснута до тебе, стає незносним.
Я часто проїздив на своєму мопеді крізь цю зону напруження. В Секондільяно мене зазвичай обшукували разів по десять на день. Якби я мав при собі всього-на-всього складаний ножик, то і той, мабуть, проковтнув би від страху. Спочатку мене зупиняла поліція, потім карабінери, інколи — фінансова поліція, а опісля — люди Ді Лауро та вартові «іспанців». І всі — з однаковим владним виглядом, однаковими механічними жестами та однаковими фразами. Правоохоронці вдивлялися в моє водійське посвідчення, потім обшукували мене, а вартові мафії спочатку обшукували, а потім ставили безліч запитань, прислухаючись до найменших зачіпок та «скануючи» брехню. У розпал конфлікту вартові обшукували кожного, встромляли голови в кожне авто, звіряючи з каталогом пам’яті кожне обличчя, перевіряли, чи не озброєний ти. Спочатку приїздили мопеди, пронизуючи тебе наскрізь своїм вищанням, потім з’являлися мотоциклісти і, нарешті, автомобілі.
Санітари «швидкої допомоги» писали скаргу за скаргою: перш ніж надати комусь допомогу — кому завгодно, не тільки людям з вогнепальними ранами, а й, наприклад, маленькій бабці, що зламала ногу, чи жертві серцевого нападу, — їм доводилося виходити з фургона, зазнавати обшуку, щоб вартові пересвідчилися, що перед ними — справжня «швидка допомога», а не авто зі схованою зброєю, кілерами чи втікачами. На війні між кланами Каморри не буває Червоного Хреста, його не визнають сторони конфлікту; не підписували вони і Женевської конвенції. Вразливими є навіть непозначені авто, в яких їздять карабінери. Коли якихось поліцейських у цивільному переплутали з конкурентами, їхню машину обстріляли, поранивши кількох людей. Кілька днів по тому в казармах з’явився якийсь хлопчина з маленькою валізкою, де лежала його спідня білизна. Він точно знав, що робити під час арешту. Він негайно у всьому зізнався, можливо, через те, що покарання від своїх за стрілянину по карабінерах було б набагато суворішим за тюрму. Або, скоріш за все, клан, пообіцявши належну винагороду та оплату послуг адвоката, змусив його здатися, щоб уникнути початку особистої ворожнечі між людьми в уніформі та каморристами. Опинившись в казармі, хлопець без вагання заявив: «Мені здалося, що то — «іспанці», тому я й вистрелив».