— Найлегше це зробити тоді, коли стосунки дружні. Ти садовиш цих людей до свого авто, а потім — прикінчуєш.
Ді Лауро беруть гору тому, що вони є менш передбачуваними, і тому, що вони заздалегідь знають свою долю. Але перед тим як загинути, вони мають заподіяти ворогові якомога більших втрат. Чисто логіка камікадзе. Єдина тактика, що забезпечує хоч примарний шанс на перемогу, коли ти знаходишся у меншості. І вони починають завдавати ударів негайно, навіть не дожидаючись формування груп у криївках.
Другого січня вони вбивають Крешенцо Маріно, батька МакКея. Він завис, увіткнувшись обличчям у кермо свого міні-автомобільчика «смарта», найдорожчого з модельного ряду. Досить дивний вибір як на шістдесятирічного чоловіка. Може, він думав, що це допоможе обдурити вартових. Одиночний отвір від кулі в самісінькому центрі лоба. Вузенький потічок крові на обличчі. Мабуть, йому подумалося, що коли виїхати ненадовго, на якихось там кілька хвилин, то небезпека не встигне його наздогнати. Але він помилився. Наздогнала. Того ж дня «іспанці» «завалюють» Сальваторе Барру в барі в Казаваторе. Саме того дня до Неаполя прибуває Карло Адзельо Чампі, президент Італійської Республіки, щоб попрохати міську владу втрутитися, щоб промовити належні для такого випадку підбадьорливі слова і висловити підтримку держави. І впродовж тих кількох годин, що тривав його візит, сталося три напади із засідки.
П’ятого січня пострілом в обличчя убивають Кармелу Аттріче. Вона була матір’ю сепаратиста Франческо Бароне на прізвисько Росіянин. Поліція встановила, що він був одним з прибічників сім’ї МакКеїв. Вона не ризикувала виходити з дому, тому як приманку використали дитину. Маленький хлопчик тисне на дзвінок. Вона знає його, знає, чий він, і тому гадає, що небезпеки немає. Накинувши піжаму, вона йде вниз, відчиняє двері — і раптом хтось наставляє дуло пістолета прямо їй в обличчя. Кров та мозок розплескуються з її голови, як з розбитого яйця.
Коли я прибув на місце злочину в Казе Челесті, тіло ще не встигли накрити покривалом. Люди ходили по крові убитої, всюди залишаючи свої сліди. Я натужно ковтнув слину, вгамовуючи блювотний рефлекс. Кармела Аттріче не уникнула небезпеки, хоча її попереджали. Вона знала, що її син — сепаратист-«іспанець», але мафіозна війна — то така непевна річ! Події стають реальними тільки тоді, коли трапляються. А в динаміці влади, абсолютної влади, не існує нічого, окрім конкретного. І тому тікати — не тікати, боятись — не боятись, давати свідчення поліції чи не давати — усі ці варіанти видаються надто ненадійними, примарними, і кожна порада завжди знаходить свого опонента-близнюка. Тільки якась конкретна подія здатна змусити тебе прийняти рішення. Але коли вона трапляється, то все, що ти можеш, це прийняти її саме такою.
Коли ти гинеш на вулиці, то довкола зчиняється страшенний гармидер. Неправда, що ти гинеш наодинці. Перед твоїм носом скупчуються незнайомі обличчя, якісь люди мацають твої руки та ноги, щоб пересвідчитися, чи ти справді мертвий, чи все ж варто викликати «швидку допомогу». Здається, всі обличчя смертельно поранених, усі застиглі гримаси померлих виражають один і той самий страх. І той самий сором. Дивно, але перед самим кінцем з’являється відчуття сорому. Lo scuorno — так це звучить по-тутешньому. Трохи схоже на те, коли ти з’являєшся на людях голяка — саме так ти почуваєшся, коли тебе смертельно ранять на вулиці. Я так і не навчився спокійно споглядати жертви убивства. Медсестри та поліцейські — ті спокійні, байдужі, вони виконують належні процедури, наче вивчивши їх напам’ять, і для них не має особливого значення, з ким вони мають справу. «На серцях у нас — мозолі, а в шлунках — захисна прокладка», — сказав мені якось молодий водій покійницького автофургона. Коли ти встигаєш до місця убивства першим, ще до того, як там з’явиться «швидка», то важко відірвати очі від жертви, навіть якщо ти не маєш ані найменшого бажання бачити її. До мене ніколи не доходило, що саме так і помирають люди. Вперше я побачив убитого, коли мені було, здається, тринадцять років. Цей епізод виразно закарбувався у моїй пам’яті. Я прокинувся тоді з сором’язливим відчуттям: з-під моєї піжами стирчав речовий доказ небажаної ерекції. Класичної ранкової ерекції, яку нікуди не подінеш і не приховаєш. Я пам’ятаю це тому, що по дорозі до школи я наштовхнувся тоді на труп в аналогічному стані. Коли ми, п’ятеро дітлахів, чимчикували до школи з ранцями, напханими підручниками, то раптом побачили «альфетту», зрешечену кулями. Мої приятелі страшенно зацікавилися і побігли подивитися. Над спинкою водійського крісла стирчали ноги. Найвідчайдушніший із хлопців спитав, чому замість голови — ноги. Поліцейський відповів без вагань, немов не помітивши віку свого співрозмовника: