Кармелу Аттріче знали також під іменем Пупетта. Я спробував поглянути їм прямо у вічі. У них був насторожений знервований вигляд, вони смикали плечима та головами, щоб краще бачити, як поліція накривала труп. Вони убили її, не ховаючи облич під масками, а потім відійшли і всілися неподалік, під статуєю падре Піо, а коли побіля трупа почав збиратися натовп, то повернулися, щоб подивитися. Їх спіймали кілька днів по тому. То були торговці наркотиками, перекваліфіковані на бойовиків, яких навчили, як убити беззахисну жінку, що вийшла до дверей у піжамі та шльопанцях. Отаким стало їхнє бойове хрещення. Наймолодшому було шістнадцять, найстаршому — двадцять вісім, здогадному ж убивці — двадцять два. Коли їх заарештовували, то один із них, уздрівши фотоспалахи та відеокамери, став реготати і підморгувати журналістам. Заарештували і здогадну «наживку», шістнадцятирічного хлопця, який подзвонив у двері, щоб виманити жінку. Доньці Кармели Аттріче теж було шістнадцять. Як тільки вона почула постріли, то відразу ж здогадалася, що трапилося; вийшовши на балкон, вона розплакалася. Слідчі також стверджували, що кілери повернулися на місце скоєного ними злочину. Їм дуже кортіло подивитися; їм немов хотілося подивитися на фільм, який вони самі ж зняли. Спочатку вони були акторами, а потім — глядачами, але фільм був той самий. Напевне, правду кажуть, що коли ти стріляєш, то пам’ять погано фіксує твої дії, тому ті хлопці й повернулися, бо дуже вже їм хотілося побачити, що вони натворили і на що перетворилося обличчя їхньої жертви. Я спитав Пікачу, чи були ті хлопці «бригадою» Ді Лауро, чи, може, їм просто хотілося таку створити. «Ще б пак! Дуже хотілося б! Але вони — звичайнісінькі ссикуни, а я бачив колись справжню бригаду».
Не знаю, чи вішав він мені спагеті на вуха або просто творчо склав докупи все те, про що говорили люди по всій Скампії, але його історія виглядала цілком правдоподібною. Пікачу розповідав її так ретельно і з такими подробицями, що у мене відпали майже всі сумніви. Хлопцеві явно приємно було бачити спантеличений вираз, з яким я його слухав. Пікачу сказав, що колись мав пса на ім’я Карека — як і у бразильського форварда, що грав у клубі «Наполі», котрий того року став чемпіоном. Цей пес полюбляв виходити на сходовий майданчик. Одного разу він когось рознюхав у квартирі напроти, яка зазвичай пустувала, і почав шкребтися у двері. Через кілька секунд з-за дверей пролунала автоматна черга, і кулі влучили прямо в Кареку. Свою розповідь Пікачу доповнив звуковими ефектами:
— Тра-та-та-та! Карека помирає на місці, а двері — геп! — вмить розчиняються.
Пікачу сів додолу, сперся ногами об низеньку стіну і удав, що тримає в руках автомат, зображаючи з себе вартового, який убив його пса. Вартовий завжди сидить за дверима, підпершись подушкою і розставивши ноги по краях дверей. Це — дуже незручна позиція, придумана спеціально, щоб не заснути. Але, перш за все, вона придумана для того, щоб гарантовано убити того, хто за дверима, а самому уникнути куль. Пікачу розповів мені, що в плані компенсації за убитого собаку його родині дали грошей та запросили до квартири. Квартири, де ховалася ціла бригада. Він запам’ятав усе: голі стіни і нічого, окрім ліжок, телевізора та стола.
Пікачу говорив швидко й енергійно жестикулював, описуючи, як виглядали ті люди і що робили. Вони були знервовані, заведені, а в одного з них на шиї висіли «лимонки». Лимонки — то ручні гранати, що їх носять на собі кілери. Хлопець розповів, що тих лимонок стояв біля вікна повен кошик. Каморра завжди плекала ніжну любов до гранат. Усі арсенали кланів безперервно поповнюються ручними гранатами та протитанковими гранатометами зі Східної Європи. За словами Пікачу, чоловіки годинами грали на ігрових приставках. Він визвався позмагатися з ними і всіх переміг. Завдяки тому, що він завжди перемагав, бойовики пообіцяли йому, що одного дня візьмуть із собою, щоб постріляти по-справжньому.
В одній з місцевих легенд йдеться, що Уґо Де Лючія був поведений на Winning Eleven — популярній футбольній відеогрі. Як повідомили інформатори, за чотири дні він не лише здійснив три убивства, але й примудрився зіграти весь відеочемпіонат з футболу. «Розкаяний» мафіозі П’єтро Еспозіто, на прізвисько Коджак, пригадує дещо більше за легенду. Якось він побував у будинку, де на ліжку перед телевізором розлігся Уґо Де Лючія і коментував новини, вдаючись до незвичного лексикону: