— Ми змайстрували ще дві болванки! А вони — одну в Терцо Мондо.
Телевізор — найкращий спосіб слідкувати за війною в реальному часі без необхідності робити при цьому телефонні дзвінки, за якими тебе можуть вичислити. З цієї точки зору увага масмедіа, спричинена війною в Скампії, стала в пригоді обом ворогуючим таборам. Але що насправді вразило мене, так це слово «болванка» — новий термін для означення вбивства. Цим терміном користувався навіть Нікачу; він говорив про «вироби», змайстровані кланом Ді Лауро та сепаратистами. Вираз «змайструвати або зробити болванку» прийшов із сфери трудових відносин, коли робота оплачується за якийсь поштучний обсяг виробів. Байдуже яких. Болванок, скажімо.
Ми з Пікачу пішли пройтися, і він розповів мені про хлопців, про реальний чисельний склад клану Ді Лауро. Я спитав, де вони вештаються, і він запропонував мені сходити до піцерії, куди вони ходять вечорами. Пікачу хотів продемонструвати мені, що знає їх усіх. Спочатку ми зустріли приятеля Пікачу, який певний час у минулому працював на Систему. Мій гід обожнював його і змальовував як справжнього боса; дітлахи, що працювали на Систему, заглядали йому в рота, бо на цього хлопця було покладене завдання постачати їжу втеклим і навіть робити покупки для родини Ді Лауро; принаймні так він стверджував. Його звали Тонімо Кіт-Кат, бо він пожирав гігантські кількості цих шоколадних батончиків. Кіт-Кат напустив на себе вигляд великого начальника, але я дав йому зрозуміти, іцо ставлюся до цього скептично. Коли йому набридло відповідати на мої запитання, він просто взяв і підняв свій светр. Усі його груди були поцятковані синяками: фіолетові кружальця з жовто-зеленими згустками ушкоджених капілярів посередині.
— Звідкіля це в тебе?
— Через жилет.
— Який жилет?
— Куленепробивний.
— А хіба від нього бувають такі синці?
— Ні, але оці «баклажани» — то кулі, що в мене вцілили.
Синці, або «баклажани», були результатом влучання куль, зупинених жилетом за кільканадцять міліметрів від тіла. Щоби привчити хлопців не боятися зброї, їх змушують вдягати жилет, а потім в них стріляють. Коли на тебе виходять з пістолетом чи автоматом, то одного лише жилета недостатньо, щоб переконати тебе не тікати. Жилет — не вакцина від страху. Єдиний спосіб прибрати страх — це продемонструвати, що пістоль можна нейтралізувати. Хлопці розповіли мені, що їх вивозили на село, за межі Секондільяно. Потім їм під футболки надягали жилети і вистрелювали в них половину обойми. «Коли в тебе влучає куля, ти падаєш на землю і не можеш дихати, ти хапаєш ротом повітря, але неспроможний вдихнути. Просто не можеш, і все. Наче тебе страшенно вдарили в груди, і ти відчуваєш, що ось-ось помреш… Але потім оклигуєш. І це — найважливіше. Після того, як у тебе влучили, ти оклигуєш». Кіт-Ката вчили — разом з іншими хлопцями — тримати удар кулі. Його навчили помирати, чи радше — майже помирати.
Клани рекрутують хлопців, як тільки у них з’являється почуття відповідальності і вони стають здатними проявляти відданість. Це трапляється у віці дванадцять-сімнадцять років. Багато з них є синами та братами членів клану, решта ж походять з родин без стабільного заробітку. Це — нова армія кланів неаполітанської Каморри, набрана через добре структуровану мережу «представництв» клану в старому центрі міста, в районах Саніта, Форчелла, Секондільяно, Сан-Ґаетано, Картьєрі Спаньйолі та Палонетто. Велика армія. В такий спосіб клани вбивають кількох зайців: хлопець отримує половину платні низькооплачуваного дорослого, йому рідко коли доводиться утримувати батьків, він не обтяжений родинними проблемами та фіксованим робочим часом, йому не обов’язково платити пунктуально, а найважливіше те, що хлопцю хочеться увесь час бути на вулиці. Хлопцям пропонують широкий вибір робіт та відповідальних посад. Починають вони з того, що «товкають» легкі наркотики, зокрема гашиш. Хлопці розташовуються на найбільш пожвавлених вулицях, і їм майже завжди видають мопед. Якщо вони старанно працюють, то їм згодом довіряють продаж кокаїну, який вони реалізують в університетах, біля нічних клубів, перед входами готелів і на станціях метро. Ці діти-реалізатори є вкрай важливою ланкою наркобізнесу і запорукою його гнучкості, бо вони привертають менше уваги, роблять свою справу між футбольним матчем та прогулянкою на мопеді і часто доставляють товар безпосередньо клієнту додому. Зазвичай клани не змушують їх працювати вранці; хлопчаки навіть ходять до школи, частково через те, що коли вони кинуть навчання, то їх буде легше вистежити. Через кілька місяців робітникам-хлопцям видається зброя. Як для самозахисту, так і для самоствердження. Зброя — автоматична або напівавтоматична, з якої хлопці вчаться стріляти на сміттєзвалищах поза межами міста або в міських підземеллях, — є й ознакою підвищення статусу, і перспективою піднятися до вищих ешелонів клану.