Якщо вони зарекомендують себе надійними працівниками і завоюють довіру районного капо, то їм може дістатися роль набагато важливіша за роль простого товкача: вони стають вартовими, що стоять на шухері. Ті, що стоять на шухері, дивляться, щоб вантажівки, які підвозять товари до супермаркетів, магазинів та кондитерських на призначеній їм вулиці, обов’язково були «клановими». І сповіщають про появу «несанкціонованих» постачальників. Присутність вартових є важливою також і на будівельних майданчиках. Підрядчики часто передають субпідряди компаніям Каморри, але інколи роботу призначають фірмі, яка не є «рекомендованою». Щоб виявити, чи не передавався підряд «чужій» фірмі, клани здійснюють безперервний моніторинг майданчиків і до того ж — непомітно. Хлопці пильнують, перевіряють, а потім доповідають районному капо, а той уже наказує їм, що робити, коли якась фірма відбивається від рук. Ці юні помічники поводяться як дорослі каморристи і мають такі ж самі повноваження. Вони ще змолоду розпочинають свою кар’єру і стрімко злітають ієрархічною драбиною; цей стрімкий злет до владних посад радикальним чином змінює генетичну структуру кланів. Неповнолітні капо та хлопці-начальники — переговірники безжальні та непередбачувані; вони діють за логікою, незбагненною для правоохоронців та антимафіозних слідчих, їхні обличчя — нові та незнайомі. Після реорганізації, що її здійснив Козімо, цілими підрозділами наркоринку тепер керують п’ятнадцяти-шістнадцятилітні, які віддають накази сорока— та п’ятдесятилітнім, не відчуваючи при цьому сором’язливості чи дискомфорту. Карабінери встановили «жучок» в автомобілі Антоніо Ґалеоти Ланци, одного з таких хлопців. Під бухкання стереосистеми Антоніо розказує про своє життя товкача.
— Кожного ранку в неділю я маю вісім-дев’ять сотень євро, хоча робота товкача означає, що ти маєш справу з креком, кокаїном та перспективою опинитися на п’ятсот років за ґратами.
Хлопці Системи намагаються тепер отримати все, що хочуть, за допомогою «заліза», як вони називають свої пістолети, тому бажання роздобути мобільний телефон, авто чи мопед легко перетікає у бажання вбивати. За прилавком супермаркету запросто можна почути, як юні бойовики мафії кажуть щось на кшталт «Я працюю в Системі Секондільяно» або «Я належу до Системи Картьєрі». Магічні слова, які дозволяють хлопцям брати все, що забажається, і жоден власник крамниці чи великого магазину не насмілиться змушувати їх заплатити.
В Секондільяно цю нову хлопчачу структуру мілітаризували. Пікачу та Кіт-Кат взяли мене на зустріч з Нелло, районним виробником піци, відповідальним за харчування хлопців після того, як вони скінчать роботу. Група хлопців зайшла до піцерії Нелло невдовзі після того, як туди прийшов я. Вони були незграбні, непоказні, в «надутих» светрах, під якими вгадувалися куленепробивні жилети. Залишивши свої мопеди на тротуарі, вони зайшли всередину, ні з ким не поздоровкавшись. «Надуті» груди та неприродна хода робили їх схожими на гравців в американський футбол. Років тринадцяти-шістнадцяти, з іще дитячими обличчями, дехто — з першими ознаками бороди та вусів. Пікачу та Кіт-Кат підсадили мене до них, і, здається, ніхто не був проти. Хлопці багато їли, а ще більше — пили. Воду, кока-колу, фанту. Свою страшенну спрагу вони намагалися навіть піцою вгамувати, поливаючи її величезною кількістю оливкової олії і примовляючи, що їм дуже хочеться пити. Все у них у роті пересохло — від язика до слів. Я відразу ж здогадався, що вони прибули з нічної зміни, яку вони відпрацювали охоронцями на шухері. Щоб хлопцям не хотілося спати і щоб вони не марнували час на те, щоб зупинитися і поїсти, їм давали пігулки МDМА, тобто «екстазі». Недаремно ж німецький фармацевт Мерк запатентував МDМА іще під час Першої світової війни. Цей препарат призначався спеціально для солдатів в окопах, тих німецьких солдатів, яких називали словом Menschenmaterial, тобто «людський матеріал», щоб допомогти їм долати голод, холод і страх. Пізніше американці використовували його під час шпигунських операцій. А тепер і оці малі солдати отримували свою дозу штучної, несправжньої хоробрості та майже дорослої витривалості. Вони різали піцу на шматки і заковтували, а вірніше — засмоктували, майже не пережовуючи. При цьому з-за столу чулися звуки, наче там сиділи якісь старі діди і гучно плямкали беззубими ротами і сьорбали суп. Хлопці говорили і час від часу замовляли нові пляшки з водою та напоями. А потім я зробив таке, що неодмінно викликало б гостру реакцію, але я відчув, що мені це зійде з рук, бо переді мною все ж сиділи не дорослі, а діти. З бронежилетами під светрами, але все одно діти. Я поклав на стіл магнітофон і звернувся до них гучним голосом, намагаючись привернути увагу кожного: