Ми складували ящики з куртками та плащами. З штормівками, бавовняними светрами та парасольками. Видавалося дивним, що в розпал літа хтось прийняв рішення забивати комори осінньою одежею замість купальників, літніх платтів та сандалій-в’єтнамок. На відміну від великих складських приміщень, ці квартири-комори призначалися для предметів, що мали потрапити на ринок негайно. Але китайські бізнесмени передрікали холодний та дощовий серпень. Я ніколи не забуду урок Джона Мейнарда Кейнса стосовно поняття маргінальної вартості: як, наприклад, ціна пляшки води різнитиметься в залежності від того, продається вона побіля водоспаду чи в пустелі. Того літа італійські підприємства пропонували пляшки біля водоспадів, у той час як китайські бізнесмени будували фонтани в пустелі.
Через кілька днів після того як я став до роботи, Цзян переночував у квартирі. Він бездоганно розмовляв італійською, і його м’яке «г» більше нагадувало «V». Як у збіднілих аристократів, що їх Тото зображує у своїх фільмах. Цзян Чжу взяв собі християнське ім’я Ніно. Майже всі неапольські китайці, що мають ділові стосунки з місцевими мешканцями, беруть собі місцеві імена. Ця практика стала настільки поширеною, що вже не дивно почути, як китаєць представляється як Тонімо, Ніно, Піно або ж Паскуале. Ніно-Цзян не спав; натомість він цілу ніч сидів на кухні і дзвонив по телефону, одним оком позираючи на телевізор. Я вмостився в ліжко, але заснути не зміг: Цзян не вмовкав, а його мова була як автоматні черги, що проскакували крізь зуби. Він говорив, не вдихаючи, то була словесна асфіксія. Його охоронці щедро наповнили приміщення своїми кишковими газами; їхній солодкуватий сморід проникнув і до моєї кімнати. Мою огиду й обурення викликав не лише цей сморід, а й ті картини, що він їх породив у моїй уяві. Як гниють і перетравлюються в їхніх шлунках фаршировані млинці та китайський рис з різноманітними підливами та приправами. Решта мешканців уже звикла до цього. Якщо їхні двері зачинилися, то їм тільки й лишилося, що спати. Окрім сну для них не існувало нічого. Зате для мене не існувало нічого окрім того, що відбувалося за дверима моєї кімнати. Тому я пішов на кухню і всівся на стілець. Кухня — комунальна зона, а значить — частково і моя. Принаймні теоретично. Цзян припинив теревенити по телефону і почав куховарити. Смажити курчат. Мені на думку спали всілякі запитання, кліше, яких я хотів позбутися. Я заговорив про Тріаду — китайську мафію. А Цзян зробив вигляд, що його надзвичайно цікавить процес смаження курчат. Мені хотілося розпитати у нього про подробиці, принаймні символічні: я й не сподівався, що він візьме і зізнається у своїй приналежності до Тріади. Виходячи з припущення, що кримінальне розслідування передбачає точну й ретельну оцінку реальності, я продемонстрував свою обізнаність із китайською організованою злочинністю.
Цзян поставив своїх смажених курчат на стіл, сів і нічого не сказав. Не знаю, чи вважав він цікавим те, що я розповідав. Я так ніколи й не дізнався, належав він до Тріади чи ні. Цзян відсьорбнув трохи пива, а потім відірвав одну сідницю від стільця, дістав із задньої кишені гаманець, швиденько понишпорив у ньому і витягнув три купюри. Розгладивши їх на столі, він поставив на них склянку з пивом:
— Євро, долар та юань. Ось моя тріада.
Здавалося, Цзян говорив щиро. Жодної іншої ідеології, ніяких символів віри чи прагнення видертися нагору ієрархічною драбиною. Прибуток, бізнес, капітал. І більше нічого. Прийнято вважати, іцо рушій, який визначає певну динаміку, є потаємним і тому має породжуватися потаємною спільнотою: китайською мафією. Це — синтез, що вбирає в себе всі проміжні стадії, фінансові трансферти та інвестиції — все, що робить злочинну економічну організацію могутньою. Останні кілька років кожна комісія по боротьбі з мафією вказувала у своєму звіті на «зростаючу небезпеку китайської мафії», однак за десять років розслідування поліція спромоглася конфіскувати лише 600 тисяч євро в Кампо-Бізенціо поблизу Палермо. А також кілька мотоциклів та частину фабрики. Ніщо в порівнянні з економічною силою, здатною переміщати капітал на мільйони євро, про що не перестають писати американські економісти. І Цзян-бізнесмен з посмішкою дивився на мене: