— Вище!
Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.
— Біль — це слабкість, що виходить із твого тіла, — говорив він низьким голосом, киваючи головою.
А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»
«Слабкості» у його будинку я втратив чимало.
Ще до сьомої ранку я пробігав 11—16 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командою — після моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.
У батька була своя фірма з півсотнею трейдерів, яких він нерідко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертій вечора, тож о 16 : 15 він, розпустивши краватку й діставши секундомір, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадіону.
Відданості у нього було хоч греблю гати, це точно.
У старшій школі я виграв спринт на 400 метрів — прийшов за 50,9 секунд, — був першим в естафеті на 4×400 та зробив милю[20]
— П’ята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти менш як за чотири хвилини — у тебе чимало справ, юначе.
Десь тоді я почав розуміти, що для батька головне — мої показники. І що ці показники ніколи не будуть достатньо добрими. У навчанні він вимагав від мене тільки п’ятірки — «чотири з плюсом теж непогано, але краще б тобі трохи напружитися». Друзів у мене було мало, бо за межами школи я або бігав, або спав.
У передостанньому класі я побив кілька рекордів штату та країни. Щоправда, популярним хлопцем мене це не зробило — усі дівчата дивилися лише на футболістів. Хоча ті, хто знався на справі, почали мене поважати. Наприклад, бігуни. І ти.
Ти принесла в моє життя сміх і світло. Тепло. Ти бігала разом зі мною, кидала на мене веселі погляди та змахувала краплини поту з чола. А я — я думав лише про те, як мені змити з себе усе, що ліпив батько, й умитися тобою.
Батько виліпив мене. Він зробив мене тим, ким я є. Але його головним інструментом був біль. Він лишав мене порожнім. Я не вмів відчувати нічого, крім болю. А ти — ти сповнила мене до країв. Уперше я міг тренуватись і не знати болю. Ти дала мені те, чого я ніколи не знав: любов, що не залежала від секундної стрілки.
Розділ сьомий
Коли я прокинувся, було темно. Годинник сповістив, що вже 12 : 01 ночі. Минув цілий день. У голові промайнула думка перевірити дату. Щоб усвідомити це, знадобилося кілька секунд. Не один день, а два. Ми з Ешлі проспали тридцять шість годин поспіль.
Крізь прозорий дах на мене світили мільярди зірок. Здавалося, їх можна торкнутися. Та велика зелена пляма, яку ми бачили на моніторах в аеропорту, пройшла, лишивши по собі товсту білу ковдру. Я озирнувся й позаду ліворуч побачив величезний місяць. Схотілося зійти на оту гору ліворуч та з її верхівки ступити просто на місяць.
Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовніше — їжа та вода. Вода навіть на першому місці. Якщо в Ешлі інфекція, треба примусити її нирки працювати, а для цього треба чимало рідини. Від шоку організм утрачає дуже багато води, а ми з моменту аварії живемо суто завдяки адреналіну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такій висоті. Якщо GPS не відмовить, я спробую зрозуміти, де ми є, — на рятувальників сподіватися марно. Ми нікого не сповістили про політ. Та навіть якби хтось і знав, то через бурю ми однаково відхилилися від курсу більш як на 250 км. Навіть якщо нас і шукатимуть, то їм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали літаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили… Проте нічого. А може, навіть гірше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надія — це аварійний радіомаяк.
Блакитне небо освітилося сонцем. Я спробував поворушитися, але м’язи страшенно задубіли. Важко було навіть голову підвести. Якщо ви колись потрапляли в автомобільну аварію, вам легко уявити, що саме ми відчували. Так, у момент аварії дуже боляче, але через два-три дні біль стає просто пекельним. Я таки примусив себе сісти та сперся на якийсь камінь. До речі, це, мабуть, він і зламав ногу Ешлі.
При денному світлі стало краще видно, що з нами сталося. Напевно, коли літак уперше торкнувся схилу, під нами було приблизно два з половиною метри снігу, дерева й каміння. Щось — дерево чи камінь — відтяло нам ліве крило. Через це літак сильно нахилився праворуч, крило зачепилося за щось, і нас почало перекидати. Десь після третього разу праве крило міцно вгрузло, і літак жбурнуло на той камінь, що зараз за моєю спиною. Літак вдарився в нього — і нога Ешлі зламалася. Як вислід, ми опинились у відносно цілому шматку фюзеляжу, закопаному у сніг поруч із великим каменем та якимись деревами.
Так, спочатку погані новини. Літак Ґровера був жовто-блакитний — такі кольори легко помітити. Та наразі його майже повністю вкрило снігом і він став тією горезвісною голкою у сіні. Ще й хвіст відірвало. Усе, що мені вдалося знайти, — якісь помаранчеві уламки. Значить, ніякого сигналу на частоті 122.5 не буде і ніхто нас не шукатиме. Ніхто не прийде на порятунок. Ось така гірка правда. Саме її я маю повідомити Ешлі.
Була і гарна новина — одна. Ну, як гарна. Відносно. Сніг, що щільно вкрив літак, добре захищає нас, бо інакше ми вже були б мертві. Мінус два градуси краще, ніж мінус тридцять два.
Ешлі ще не прокинулася. Обличчя в неї почервоніло — мабуть, гарячка. А це скоріш за все означає інфекцію. Украй недобре, але доволі очікувано. Треба якомога швидше напоїти її.
Єдиний спосіб пересування, приступний мені на той момент — повзання, тому я підліз до рюкзака та знайшов там свій джет-бойл. У чашу я набив чистого снігу ззовні та запалив пальник. Блакитне полум’я почало швидко топити сніг, і я поступово додавав іще. Шум від моїх рухів розбудив Ешлі. Обличчя її набрякло настільки, що вона ледь могла розплющити очі. Нижня губа спухла. До речі, зараз, поки видно, треба зашити її порізи.
— Ось, випий, — я простягнув їй чашу теплої води.
Вона почала сьорбати.
У мене десь у наплічникові була коробка знеболювального. Мені вкрай хотілося ковтнути відразу чотири пігулки, але я знав, що Ешлі вони потрібні більше. Особливо через кілька днів. Отож я знайшов ліки, дістав чотири та дав їй.
— Ось, треба це ковтнути.
Вона кивнула, поклала одну на язик та запила. Потім ще тричі. Сніг навколо її ноги давно розтанув, і нога знов набрякла. Від набряку біль посилюється, так що треба його зменшити. Пігулки допоможуть дати раду зсередини, а сніг — ззовні. Тому я знов обережно огорнув ногу снігом, помацавши артерію на нозі, щоб переконатися, що кров добре циркулює. Ешлі повільно допила всю воду — загалом десь 230 мілілітрів. За день треба буде дати їй ще п’ять разів по стільки ж. Півтора літра води на день нагадають ниркам, що треба братися до роботи.
Я знов наповнив чашу снігом, щоб зігріти води собі. Ешлі очами-щілинками оглядала нашу печеру, собаку, купу свого роздертого одягу, зламану ногу і нарешті спинилася на тілі Ґровера. Близько хвилини вона його роздивлялася.
— Він що?..
— Він помер ще до того, як літак упав. Гадаю, щось із серцем. Не знаю навіть, як він зміг посадити літак.
Вона повільно піднесла руку та почала обмацувати голову і лице. Вираз її обличчя повільно змінювався.
— Я накладу шви на глибокі порізи.
— Який сьогодні день? — прохрипіла Ешлі.