— Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, — я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. — Зараз твій гумор — це дар.
— А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?
— Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. — Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.
— То як ми до цього поставимося?
— Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.
— Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.
Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.
— Ну, тоді ось таким трибом.
— Що, просто отак?
— Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. — Я видобув свій швейцарський ніж. — Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну — і попісяєш у пляшку.
— А я думала, гірше вже нікуди.
— Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.
— Колір?
— Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.
— Гадаєш, мені замало пошкоджень?
— Ну, я хочу точно знати, що їх немає.
Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.
— Кажи, коли можна, — глянула вона на мене.
Я підсунув пляшку та кивнув.
— Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.
— Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.
Дзюрчання припинилось, і вона поморщилася від болю.
— Десь болить? — спитав я.
— Та нога… — Вона знов узялася до справи, і пляшка почала наповнюватися. — У тебе пальці холодні, — додала вона.
— Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то пальці в мене холодні настільки, що я геть нічого не відчуваю.
— Я така рада, що зараз упісяюся.
— Більшість моїх пацієнтів зазнають якихось травм, і кров у їхній сечі майже завжди означає внутрішні ушкодження, — спробував я відвернути її увагу.
— Це якось має мене заспокоювати абощо? — Ешлі глипнула на мене.
Я дістав пляшку та оглянув її вміст.
— Загалом має, — оголосив я.
— Ого, чимало.
— Це добре. І колір гарний.
— Мабуть, уперше я чую компліменти щодо кольору своєї сечі. Ніяк не можу збагнути, як на таке реагувати.
Я допоміг їй одягтися та закутатись у спальний мішок. Звісно, для цього довелось її торкатись, і попри суто професійний підхід я все одно не міг абстрагуватися від її оголеного беззахисного тіла. У думках з’явилася Рейчел.
Протягом усіх цих туалетних процедур Ешлі страшенно змерзла, і її почало лихоманити. Сам я почувався так, наче в мене між ребрами стирчав ніж. Важко дихаючи, я ліг поруч.
— Ти приймав знеболювальне? — глянула вона на мене згори униз.
— Ні.
— Чого?
— Скажу тобі як є. Якщо ти думаєш, що зараз тобі боляче — зачекай ще дні три-чотири. Моїх пігулок тобі стане на тиждень, а далі я нічим не зможу зарадити.
— Мені подобається ваш підхід, лікарю.
— У моєму рюкзакові ще є кілька пігулок рецептурного знеболювального, але їх краще поберегти — на той випадок, коли не зможеш заснути. Щоправда, цього вкрай мало.
— Складається враження, що ти постійно потрапляєш у такі ситуації.
— Ми з Рейчел часто ходимо в гори, і я дуже швидко дізнався, що наші плани та сподівання мало впливають на перебіг подій. Їх майже цілком визначає середовище. Тому ніколи не завадить бути до цього готовим — звичайно, залишаючись у межах розумної ваги рюкзака.
Ешлі глипнула на кучугуру, з якої стирчав мій рюкзак.
— А червоного вина там часом немає?
— Чого нема, того нема. А от джин із тоніком приготувати можу.
— Було б просто чудово. І розкажи мені, що ти тут зробив з моєю ногою. — Вона оглянула імпровізовану шину.
— Ну, загалом ортопедів часто називають столярами. На жаль, так воно і є. Так от, є гарні новини і не дуже. Шина, яку я оце змайстрував, доволі надійна — принаймні тимчасово. Але рухатися з цим ти не зможеш — хіба що я кудись тебе перетягну. Вона захищає місце зламу кістки від зайвих рухів. Якщо почне надто сильно тиснути — скажи, і я послаблю.
— Ну, відчуття таке, наче хтось угатив по нозі молотком.
Я підняв краєчок спального мішка та підклав ще снігу з обох боків.
— Доведеться тримати її у снігу ще кілька днів. Так ми пришвидшимо процес загоєння і полегшимо біль. Єдиний недолік — тобі буде холодно.
— Буде?
Я закрив пляшку та поповз назовні:
— Я тут трохи приберу, добре? А ти, може, поки замов піцу.
— Я люблю пепероні.
— З анчоусами?
— Ніяких анчоусів!
— Згоден.
Я виліз із нашої фюзеляжної печери, проповз під крилом, обійшов дерево та зрештою опинився в сонячних променях. Температура була градусів на 15 нижче за нуль — тепліше, ніж я думав. Колись я чув, що сухий мороз витерпіти простіше, ніж вологий, а як на мене, холод є холод, хай якою була б вологість.
Ступивши на пухкий сніг, я провалився по пояс. Груди охопило болем, і я закашлявся. Здається, я не дуже успішно приховав свій крик болю, бо почувся стривожений голос Ешлі:
— Гей, у тебе все нормально?
— Так, нормально. Шкода, немає снігоступів.
Я спорожнив пляшку та спробував роззирнутися. Навколо тільки гори та сніг. Ми опинилися на якомусь плато на узвишші. Ліворуч стояло ще кілька піків трохи вище за нас, але більша частина краєвиду спускалась униз. Отож, наразі ми десь на висоті 3500 метрів. Нічого дивного, що так важко дихати.
Досить на цьому. Я заліз назад до «печери» та впав на свою поличку.
— Ну, як там?
— Та байдуже.
— Не треба оцього. Просто кажи як є. Я впораюся. Кажи прямо.
— Ґровер мав рацію. Це скоріше Марс, аніж Земля.
— Та ні, говори серйозно. Не ходи позавгородньо. Я звикла, що люди кажуть мені усе у вічі.
Я кинув на неї погляд. Ешлі не дивилася на мене — лежала з заплющеними очима.
— Там гарно. Дочекатися не можу, коли ти вийдеш подивитися. Панорама разюча. Ти точно такого ніколи в житті не бачила. Я вже поставив нам шезлонги, а хлопчик побіг робити коктейлі. Казав, що принесе за кілька хвилин.
Вона розслабилася та широко всміхнулась. Уперше відтоді, як ми тут.
— Добре, бо я вже почала хвилюватися. Гадала, все набагато гірше.
Мене просто вразила стійкість цієї жінки. Вона лежить тут напівмертва, її тіло болить дужче, ніж більшість людей взагалі може собі уявити, вона пропустила власне весілля — і шанси на її порятунок упевнено прямують до нуля. Ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Хто завгодно в таких умовах панікував би, впадав у розпач та втратив здатність логічно мислити — а вона сміється! І не просто сміється, а примушує сміятися мене. А я вже думав, що давно забув, як це робиться.
Сили в мене більше не було. Мені конче потрібна їжа та відпочинок. Але спочатку відпочинок, бо, стомлений, я не зможу знайти нам харч. Так що я оголосив план:
— Нам потрібна їжа. Та шукати її я не маю жодних сил. Отож із їжею розберуся завтра. А зараз я спробую запалити вогонь так, щоб не розтопити наше сховище, зігрію нам води та відпочину.
— З усього цього мені подобається лише думка про вогонь.
— Рятівники завжди застерігають іти з місця аварії. І це слушна порада. Утім, нам не пощастило: тут дуже високо, і ми отримуємо десь удвічі менше кисню, ніж звичайно. Зважаючи на наші рани, це вкрай недобре. Особливо для тебе. Так що завтра… Або післязавтра я почну думати, як нам спуститися нижче. Може, вийду на розвідку. А зараз — я відкрутив кріплення GPS-приладу та висмикнув з нього дріт живлення, — треба зрозуміти, де ми є, поки ця штука ще працює.