— Звідки ти знаєш, як усе це робити?
— Коли я був зовсім малий, батько побачив, що я можу бігати швидше за інших дітей. Тому він доклав до мого таланту свій запал — чи raison d’etre[21],
— Я хотіла б з нею познайомитися.
— Ну, може, ще бойскаути чогось мене навчили, — всміхнувся я.
— Ти що ж, і бойскаутом був?
— Був. Це чи не єдине, що дозволяло мені на якийсь час позбутися батька — він подумав, що там мене зможуть навчити чогось, чого він не може. Тож він і возив мене на всілякі заходи.
— Ну й що, до якого рівня ти доріс?
Я стенув плечима.
Її така відповідь не влаштувала.
— Ну давай, зізнавайся. Ти ж, мабуть, якийсь там Яструб, чи Скопа, чи…
— Та щось таке.
— Ну скажи!
— Орел.
— Ага, Орел. Чудово. Скаут-Орел!
Думаю, ті балачки допомагали їй подолати біль.
— Ну що ж, тепер маємо змогу перевірити, чи дійсно ти заслужив ті значки.
— Ага, — я увімкнув GPS, і той блимнув лампочкою. Ешлі уважно глянула на прилад.
— А що, за роботу з електронікою теж давали значки?
Я постукав по корпусу.
— Та, гадаю, він просто замерз. Слухай, а поклади його собі в мішок, будь ласка. Може, зігріється та ще трохи попрацює.
Вона відсунула краєчок, і я обережно поклав прилад їй коло коліна.
— Електронні прилади не люблять мороз — він зле впливає на мікросхеми. Та іноді їх ще можна відігріти.
— Вінс — мій наречений — анічогісінько про це все не знає. Якби він був у цьому літаку, то шукав би найближчий «Старбакс» і лаявся б, що мобільник не ловить. Господи, усе б віддала за чашку кави.
— Ну, усе віддавати не треба…
— Та ти що! У тебе є кава?!
— Мабуть, у мене крім бігу та гір є ще й третя пристрасть — кава. І не конче у такій послідовності.
— Даю тисячу доларів за чашку.
Я щиро переконаний, що після компаса на друге місце у рейтингу туристичних винаходів заслуговує джет-бойл. А може, навіть і на перше. Хоча пуховий спальник також може з ним позмагатися. Я напхав у чашу снігу та клацнув пальником. Поки розтавав сніг, я заходився шукати пакунок із кавою. На жаль, лишилося небагато — на кілька днів, якщо розтягти задоволення.
— Бен Пейн… Це ж просто диво! Ти приймаєш кредитки? — Ешлі справді зраділа, побачивши той пакунок.
— А ти дійсно поціновувачка. Це ж треба — вельми скрутна ситуація, а ми насолоджуємося такими дрібницями.
Колись за кілька доларів я придбав невеличкий аксесуар, за допомогою якого чаша джет-бойла перетворюється на френч-прес[22] — він покращив не одну сотню ранків. Вода швидко закипіла, і я обережно всипав в окріп кави та почекав, поки вона осяде. А потім налив Ешлі чашку ароматного напою. Обережно взявши обома руками, вона піднесла її до обличчя, на якому світилася щира усмішка. На мить здалося, що Ешлі пощастило відгородитися від світу, який щосили на неї навалився. Я зрозумів, що гумор допомагав їй змагатися з болем. Мені вже доводилося таке бачити: люди нерідко використовують гумор чи сарказм, воліючи приховати якусь емоційну травму чи відволіктися від неї.
Біль Ешлі ставав дедалі нестерпнішим. У мене було сильне знеболювальне, та, на жаль, лише дві чи три пігулки. Й одна з них знадобиться сьогодні вночі. Наступні кілька ночей теж будуть тяжкими. Від того часу, як я дав їй знеболювальне, минуло вже шість годин, тому затерплими пальцями я видобув іще чотири пігулки та простягнув Ешлі. Вона швидко їх ковтнула і знов поринула в свою чашу.
— Чи не диво! Як чудово мати філіжанку кави, — прошепотіла вона, простягаючи чашку мені.
Я відпив ковточок. І дійсно чудово — Ешлі має рацію.
— Отам, — вона кинула на свій портфель, — є пакетик з якимись закусками. Я купила його у терміналі.
Я дістав пакетик із сушеними ананасами, абрикосами й горішками — він важив грамів триста. Ми обоє взяли по жменьці та почали повільно жувати.
— Ніколи не їв таких смачних горіхів, — зауважив я.
Собаці я теж трохи дав — вони вмить зникли в його писку, і він знов підвів на мене голодні очі, а відтак підійшов ближче, поставив лапи мені на груди та принюхався.
— Ти не знаєш, як по-собачому «більше немає»? — спитав я.
— Авжеж, спробуй поясни! — засміялася вона.
Я дав песику ще трошки, але втретє довелось його відштовхнути та суворо сказати:
— Ні.
Той образився, відвернувся від мене та скрутився калачиком на спальнику Ешлі. Ми сиділи в тиші й насолоджувалися кавою, аж поки не випили всю чашу.
— Тільки не викидай гущу. Її можна буде ще раз заварити. Ну а як вже стане зовсім скрутно, то й пожувати.
— А ти серйозно ставишся до кави. — Я дістав з її мішка GPS-прилад і знов натиснув кнопку. Той радісно увімкнувся. — Ешлі, у тебе є записник чи щось таке?
— Так, у портфелі має бути.
Я дістав один з її жовтих нотатників та олівець і спробував намалювати частину карти з нашим місцеположенням, яка з’явилася на екрані приладу. Ще записав точні координати. Із цим малюнком, що ним міг би пишатися будь-який п’ятирічний хлопчик, я виліз назовні та спробував зіставити малюнок з тим, що бачив на власні очі, а також запам’ятати орієнтацію хребтів згідно з компасом — корисно точно знати, де південь, а де північ. Хоч я й не знаю, де я є, але можна принаймні обрати напрямок руху та дотримуватись його. Звісно, акумулятор GPS незабаром сяде, так що треба скопіювати якомога більше мапи. Наша ситуація дедалі погіршувалася, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.
— У мене є гарна новина та погана. З якої починати?
— З гарної.
— Я знаю, де ми.
— А що там з поганою?
— Ми на висоті 3551 метр — з точністю до метра. До найближчої лісової дороги близько п’ятдесяти кілометрів через п’ять або більше гірських перевалів. У той бік, — я тицьнув пальцем. — До найближчого асфальтованого шляху чи чогось подібного до цивілізації вісімдесят кілометрів. Окрім того, тут майже всюди снігу приблизно з головою, — закінчив я.
Ешлі прикусила губу та задумливо оглянула наш сніговий сховок.
— Ось що я скажу. Тобі доведеться мене тут залишити, — вона грізно схрестила руки на грудях.
— Нікого я ніде не лишатиму.
— Слухай, тут нема чого навіть обговорювати. Ти не зможеш мене звідси витягти. Якщо ти підеш, то дістанеш шанс. Залиш мені каву — і давай, воруши своїми міцними ногами. А як вийдеш — даси координати цього місця рятувальникам, і мене заберуть звідси гелікоптером.
— Ешлі, пий-но каву.
— Питиму. А ти маєш визнати, що це єдиний варіант, — вона гостро глянула мені у вічі. — Так?
— Слухай, наразі я знаю тільки те, що нам потрібні вогонь та їжа, а ще варто спуститися трохи нижче. Як упораємося з цим — будемо думати далі. Треба розв’язувати по одній проблемі за раз.
— Але ж… — Вона була сильна, приголомшливо сильна. Такого не вчаться — із цим треба народитися. — Гляньмо правді в вічі. Можливо, це єдине адекватне рішення.
— Так, Ешлі, востаннє тобі кажу: я не збираюся нікого тут кидати.
Собака помітив, як змінився мій голос. Він підвів голову, встав, підійшов до Ешлі та вмостився в неї під рукою. Вочевидь, іще не пробачив мені епізод з горішками. Вона почухала пса між вухами, і в того забурчав живіт. І знову цей ображений голодний погляд у мій бік.
— Та знаю я, знаю. Голодний ти. Не треба мені нагадувати.
Ми мовчки сиділи, слухаючи, як вітер шарпає шмат брезенту. Зрештою я заліз у свій спальний мішок та глянув на Ешлі:
— А ти завжди так зі своїми друзями?