Гора між нами

— Саме тому ви любите літати? — тихо спитала Ешлі.

— Ми з Ґейл інколи сідаємо в літак та дві-три години просто літаємо. Мовчки. Тут нічого казати — слова й не потрібні. Не треба сповнювати повітря зайвими хвилями. Вона просто сидить там, де сидите ви, і тримає руку в мене на плечі. А коли ми повертаємося на землю, усе наче стає на свої місця.

Протягом кількох хвилин ми всі мовчали.

Ґровер знов закашлявся. Потім захрипів — низько та моторошно — і схопився руками за груди. Голова його вдарилась у скло збоку, спина вигнулася, рука почала рвати сорочку. Ще за мить він низько зігнувся над штурвалом та різко смикнув його праворуч. Літак важко нахилився і помчав до землі.

Гора перед нами наче піднялася назустріч. Відчуття було таке, ніби ми падаємо з величезного столу. За мить до удару об землю Ґровер потягнув штурвал на себе, і літак почав вирівнюватися. Швидкість суттєво впала, почулось, як гілки дерев дряпають дно літака — і Ґровер, немов робив це кожного дня, «поклав» літак на схил. Першим торкнувся хвіст, потім ліве крило — воно об щось зачепилося та відламалося. Праве крило сильно переважило літак, ставши своєрідним якорем. Десь саме тієї миті Ґровер вимкнув двигун. Останнє, що я пам’ятаю, — літак починає перевертатись, і хвіст відламується. Потім гучний хрускіт, крик Ешлі, гавкіт собаки (його, мабуть, викинуло в повітря), відчуття снігу на обличчі, тріск деревини — й удар. На приладі GPS мерехтить зелена лампочка — і далі темрява.

Розділ четвертий

Після зустрічі з Ешлі — а вона дуже нагадує тебе — я думав про той день, коли ми познайомилися.

Уроки закінчились, і я стояв на треку. Вже розігрітий — ох, зараз би мені так зігрітися. Ми бігали чверть кілометра, а тут бачу — через поле йде команда бігунів кросу^[17]. Власне, команда йшла однією юрбою, а кількома сотнями метрів за ними йшла дівчина. Ти.

Таке враження, ніби ти навіть не торкалася ногами трави. Твоє тіло було просто симфонією рук і ніг, якою керував якийсь невидимий лялькар. Я бачив тебе раніше — ти бігала крос уже другий рік. Ходили чутки, що ти просто неймовірно бігаєш великі дистанції. Ти мала коротке волосся — як у Джулії Ендрюс у «Звуках музики»^[18]. Ти підійшла ближче та легко перестрибнула лавку, а потім і високу огорожу, біля якої я стояв. Я чув твоє дихання — глибоке, ритмічне, цілеспрямоване. Десь у той момент, коли перестрибувала через паркан, ти кинула на мене погляд своїх смарагдових очей. Від твоїх рук та пальців мене загнало в піт. Я пробубонів щось на кшталт «отакої», перечепився через бар’єр і впав. Це на мить відвернуло твою увагу — чи, може, ти дозволила їй відвернутися, — і куточок твоїх губ осміхнувся мені, а очі спалахнули. Уже наступної миті твої ноги торкнулися землі, з очей зникло світло, і ти побігла.

Я дивився тобі у спину. На треку стояли перешкоди, і ти рушила, легко перестрибуючи їх усі. Земля під тобою здіймалася та опускалась, але це мовби ніяк не впливало на твої рухи. Абсолютна концентрація. Однак твоє обличчя — воно наче не брало у цьому участі. І я знову щось пробубонів, а мій товариш ляснув мене по потилиці.

— Навіть не мрій про неї, — мовив Скотт.

— Що?

— Рейчел Гант — у тебе жодних шансів.

— Це ж чого?

— Усе просто. Нейт Келсі.

Довелося відвести погляд від твоєї спини. Перед очима виник образ Нейта — півзахисник футбольної команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримує рекорд із тиску лежачи. Тим часом ти добігла до кінця поля та зникла у жіночій роздягальні.

— Ще побачимо, хто кого.

Знову ляпас.

— Хлопче, та тебе треба лікареві показати.

Шкода, що він не показав.

Дружина тренера працювала у приймальні декана^[19]— вона завжди мені допомагала, так що я попросив у неї твій розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з’явилося неймовірно сильне бажання узяти інший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.

— Що ти хочеш вивчати?

— Латинську мову.

— Навіщо?

— Мені подобається, як люди розмовляють латиною.

— Люди не розмовляють латиною відтоді, як упав Рим.

— А він що, впав?

— Бене.

— Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для відродження латини!

— Як її звати?

— Рейчел Гант.

— А що, не міг одразу сказати? — І він підписав мені факультатив.

— Наступного разу казатиму.

— Нехай щастить, хлопче.

— Дякую.

— Слухай, у тебе гарна страховка?

— Так. А чого ви питаєте?

— Ти її хлопця бачив?

Я прийшов у клас, мабуть, першим — щоб подивитись, як ти завітаєш. Добре, що я сидів, бо точно б гепнувся. Ти помітила мене, осміхнулася, підійшла та поклала свої книжки за парту ліворуч. Просто поруч зі мною. А відтак повернулася та простягла руку:

— Я Рейчел.

— Привіт! — Ну, може, я не з першого разу чітко відповів.

Пам’ятаю, я дивився у твої очі й думав, що ще ніколи не бачив такої зелені. Вони були великі та круглі — я згадав Каа з «Мауглі», коли той гіпнотизував мавп.

— Ти Бен Пейн, — мовила ти.

Мені аж щелепа впала, і я лише кивнув. У коридорі за твоєю спиною один з моїх товаришів по команді вже помирав зі сміху.

— Ти мене знаєш?

— Тебе всі знають.

— Усі?..

— Ти ж неймовірно швидко бігаєш, це всі знають.

Може, батько був не такий вже й поганий.

Ти осміхнулася — може, хотіла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.

— Що? — тільки й міг вимовити я.

— Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? — усміхнулася ти.

Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:

— Ніхто, — потім відкашлявся, — ні, ніхто, — додав я вже нижче.

Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.

— Ну тоді я скажу. Він у тебе… теплий.

Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.

На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками — ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі — глибока зморшка, очі звужені.

— Гей, щось сталося? — спитав я.