По обличчю Ешлі котилися сльози.
— Ти питала мене, чого не можна пробачити… Слів не можна пробачити. Тих слів, що ти їх сказав людині, якої немає вже чотири з половиною роки, — я обвів рукою навколо саркофага. — Мені здалося, що просто могили буде недосить. Отож я збудував оце. І оранжерею зробив, щоб вона могла дивитися на квіти та зірки. Їй би сподобалося. Я підрізаю дерева, щоб було більше світла. Іноді видно Велику Ведмедицю. А інколи місяць. Я часто приходив сюди вночі. Обводив пальцями літери та знов і знов слухав записи на диктофоні. Слухав нашу з нею історію. Я багато разів її розповідав, але… але кінець завжди той самий.
У Ешлі тремтіли губи. Вона тримала мою долоню обома руками, а сльози капали на мармур. Туди, куди капали вже десятки тисяч моїх.
— Чому ти не сказав?
— Знаєш, скільки разів я хотів кинути ті сани, повернутися та висловити все? Але… але у тебе все життя попереду. Навіщо тобі це?
— Ти мав розповісти. Я заслужила.
— Тепер маю. А тоді не мав.
Вона охопила мене руками за груди, потім за шию. Обличчя сховала в мене на плечі.
— Бене!
Я не відповів. Подивився на Рейчел і прошепотів:
— Пробач… Пробач мені.
— Вона давно пробачила, — похитала головою Ешлі. — Вона пробачила, тільки-но ти це сказав.
Перепрошувати не легше, аніж прийняти вибачення.
Ми довго там сиділи. Угорі над нами пролітали зграї пеліканів, а одного разу пролетіла скопа. Десь далеко за молами стрибали дельфіни у зграях по шість та вісім.
Ешлі спробувала щось сказати. Потім ще раз. Нарешті витерла сльози, притисла вухо мені до грудей і прошепотіла:
— Давай сюди оті шматочки.
— Їх багато. І навряд чи їх ще можна скласти воєдино.
— Я спробую. — Вона поцілувала мене.
— Тобі ліпше піти. Облиш мене…
— Нікого я не лишатиму, — всміхнулася вона. — І сама нікуди не піду. Я не збираюся думати про тебе щоразу, як заплющую очі.
Мабуть, десь глибоко в душі я хотів це почути. Хотів почути, що чогось вартий. Що кохання досі може мене відродити. Ми ще впродовж кількох годин сиділи, спостерігаючи за хвилями. Нарешті я підвівся, поцілував Рейчел та дітей — і більше не плакав. Це не «прощавай», це просто «до зустрічі».
Ми вийшли, і я замкнув двері. Доріжка побігла на пляж. Я тримав Ешлі за руку.
— Я повернула Вінсу обручку, — мовила вона, витираючи носа. — Сказала, що він мені дуже подобається, але… І взагалі, думаю, йому полегшало, коли я сказала правду.