Ми стояли на останній дюні, аж раптом черепашата в одному з гнізд почали вилуплятися, і сотні крихітних слідів розворушили пісок. Хвилі забирали все нових черепашок. А десь за молами блищала гладенька велика спина — немов чорні діаманти.
Я узяв її долоню в обидві руки:
— Почнімо повільно. Я вже давно… давно не бігав з кимось. Забув, як це.
Вона поцілувала мене — губи й досі тремтіли.
— Куди побіжимо? — спитав я.
Сонце відблискувало в неї в очах. Вона похитала головою:
— Це ж ти бігун. А я навіть не знаю, чи зможу тримати твій темп. Швидко треба бігти? Далеко?
— ДТП.
— Що це?
— Довго-та-повільно. Не має значення, як далеко, — головне бігти довго. І повільно. Якомога повільніше.
Вона обійняла мене, всміхнулася та мовила:
— Добре. Тільки треба забігти в Атланту.
— В Атланту?
— Тобі доведеться познайомитися з моїм батьком, — кивнула вона.
— Дійсно треба?
— Точно.
— А ти не завелика для такого?
— Я з півдня, не забувай. І я єдина дочка у свого татуся.
— Як він ставиться до лікарів?
— Кепсько.
— А хто він за фахом?
— Адвокат.
— Ти що, жартуєш?
— Та не хвилюйся, ти йому подобаєшся.
— Звідки тобі знати?
— Він читав книжку.
— Яку ще книжку?
— Ту, що виходить у продаж цього тижня.
— Де?
— Усюди, — вона стенула плечима.
— А де саме оце твоє «усюди»?
— Усюди — воно усюди, — Ешлі закотила очі з моєї нетямущості.
— А про що книжка?
— Про подорож.
— І там є про мене?
— Ще б пак, — вона засміялася та побігла. — Про нас обох!
Ешлі забагато рухала руками горизонтально, а крок у неї був сантиметрів на сім коротший, ніж треба. А ще вона занадто тиснула на носок. І надміру нахилялася вперед. І ліва нога переважала. І…
Утім, думаю, ми це швидко виправимо. Зламане просто треба зібрати докупи.
Я довго тягав шматки своєї душі за собою. Часто щось губив дорогою — щоб по тих загублених уламках потім знайти шлях додому. А Ешлі десь на висоті понад три тисячі метрів над рівнем моря взяла й склала мене в одне ціле. Спочатку малюнок не було видно, та він ставав дедалі чіткішим. Може, ще й не повністю чітким, але час це годен виправити.
Усі ми спочатку являємо собою ціле. А потім під дією чогось з’являються тріщини і все розпадається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.
Із часом, коли ми йдемо геть від місця катастрофи, картинка починає збиратися воєдино. Спочатку наче якийсь силует. І тоді думаєш, на якусь мить: «А може, ще…» Та це ризиковано. Для нас обох. Доведеться повірити в образ, який і не бачиш як слід, а мені доведеться повірити в тебе.
Ось так докупи збирається душа.
Ешлі бігла пляжем, і сонце світило їй у спину. У піску залишалися свіжі сліди. На ногах блищали крапельки поту.
Я бачив їх обох. Рейчел у дюнах та Ешлі на пляжі. Якась маячня. Я потрусив головою. Як це можливо?
Почухав потилицю.
Ешлі повернулася — вона важко дихала й усміхалася.
— Бене Пейн! — потягла вона мене за руку.
— Що? — У мене з очей покотилися сльози, і я теж не знав причини цього.
— Коли ти смієшся… мені хочеться усміхатися. А коли ти плачеш — у мене течуть сльози. — Ешлі витерла мою щоку долонею. — Я не збираюся тебе кидати. Ніколи.
У горлі щось муляло. Як тепер жити? Відповідь прийшла десь із-за дюн: став одну ногу поперед другої. Це тривалий процес. І клей, що триматиме разом шматочки, має висохнути. Як кістки, яким треба час, щоб знову зростися. Може, це просто довгий шлях подалі від місця катастрофи, і відстань для кожного з нас є своя. І можливо, кохання переможе той безлад, у якому я опинився.
— Може, спочатку… підемо? — повільно вимовив я.
Ешлі кивнула, і ми пішли. Кілометр, два, три… Легіт гладив нам обличчя. Ми дісталися станції рятівників та повернули назад.
— Ну що, готовий?
Ми побігли. Я був заслабкий і вже забув, як це. Ми довго бігли разом.
І після багатьох кілометрів, після літрів поту, що стікав моїми руками, крізь сіль, що щипала очі, та десь між глибокими подихами, ритмічними й чистими, я поглянув униз і побачив, що ті шматки, які колись були мною, знову стають одним цілим.