Розділ четвертий
Після зустрічі з Ешлі — а вона дуже нагадує тебе — я думав про той день, коли ми познайомилися.
Уроки закінчились, і я стояв на треку. Вже розігрітий — ох, зараз би мені так зігрітися. Ми бігали чверть кілометра, а тут бачу — через поле йде команда бігунів кросу[17]. Власне, команда йшла однією юрбою, а кількома сотнями метрів за ними йшла дівчина. Ти.
Таке враження, ніби ти навіть не торкалася ногами трави. Твоє тіло було просто симфонією рук і ніг, якою керував якийсь невидимий лялькар. Я бачив тебе раніше — ти бігала крос уже другий рік. Ходили чутки, що ти просто неймовірно бігаєш великі дистанції. Ти мала коротке волосся — як у Джулії Ендрюс у «Звуках музики»[18]. Ти підійшла ближче та легко перестрибнула лавку, а потім і високу огорожу, біля якої я стояв. Я чув твоє дихання — глибоке, ритмічне, цілеспрямоване. Десь у той момент, коли перестрибувала через паркан, ти кинула на мене погляд своїх смарагдових очей. Від твоїх рук та пальців мене загнало в піт. Я пробубонів щось на кшталт «отакої», перечепився через бар’єр і впав. Це на мить відвернуло твою увагу — чи, може, ти дозволила їй відвернутися, — і куточок твоїх губ осміхнувся мені, а очі спалахнули. Уже наступної миті твої ноги торкнулися землі, з очей зникло світло, і ти побігла.
Я дивився тобі у спину. На треку стояли перешкоди, і ти рушила, легко перестрибуючи їх усі. Земля під тобою здіймалася та опускалась, але це мовби ніяк не впливало на твої рухи. Абсолютна концентрація. Однак твоє обличчя — воно наче не брало у цьому участі. І я знову щось пробубонів, а мій товариш ляснув мене по потилиці.
— Навіть не мрій про неї, — мовив Скотт.
— Що?
— Рейчел Гант — у тебе жодних шансів.
— Це ж чого?
— Усе просто. Нейт Келсі.
Довелося відвести погляд від твоєї спини. Перед очима виник образ Нейта — півзахисник футбольної команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримує рекорд із тиску лежачи. Тим часом ти добігла до кінця поля та зникла у жіночій роздягальні.
— Ще побачимо, хто кого.
Знову ляпас.
— Хлопче, та тебе треба лікареві показати.
Шкода, що він не показав.
Дружина тренера працювала у приймальні декана[19] — вона завжди мені допомагала, так що я попросив у неї твій розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з’явилося неймовірно сильне бажання узяти інший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.
— Що ти хочеш вивчати?
— Латинську мову.
— Навіщо?
— Мені подобається, як люди розмовляють латиною.
— Люди не розмовляють латиною відтоді, як упав Рим.
— А він що, впав?
— Бене.
— Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для відродження латини!
— Як її звати?
— Рейчел Гант.
— А що, не міг одразу сказати? — І він підписав мені факультатив.
— Наступного разу казатиму.
— Нехай щастить, хлопче.
— Дякую.
— Слухай, у тебе гарна страховка?
— Так. А чого ви питаєте?
— Ти її хлопця бачив?
Я прийшов у клас, мабуть, першим — щоб подивитись, як ти завітаєш. Добре, що я сидів, бо точно б гепнувся. Ти помітила мене, осміхнулася, підійшла та поклала свої книжки за парту ліворуч. Просто поруч зі мною. А відтак повернулася та простягла руку:
— Я Рейчел.
— Привіт! — Ну, може, я не з першого разу чітко відповів.
Пам’ятаю, я дивився у твої очі й думав, що ще ніколи не бачив такої зелені. Вони були великі та круглі — я згадав Каа з «Мауглі», коли той гіпнотизував мавп.
— Ти Бен Пейн, — мовила ти.
Мені аж щелепа впала, і я лише кивнув. У коридорі за твоєю спиною один з моїх товаришів по команді вже помирав зі сміху.