— Ти мене знаєш?
— Тебе всі знають.
— Усі?..
— Ти ж неймовірно швидко бігаєш, це всі знають.
Може, батько був не такий вже й поганий.
Ти осміхнулася — може, хотіла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.
— Що? — тільки й міг вимовити я.
— Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? — усміхнулася ти.
Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:
— Ніхто, — потім відкашлявся, — ні, ніхто, — додав я вже нижче.
Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.
— Ну тоді я скажу. Він у тебе… теплий.
Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.
На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками — ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі — глибока зморшка, очі звужені.
— Гей, щось сталося? — спитав я.
Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.
— Нічого! — кинула ти через плече.
Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.
— Може, розповіси, що сталося?
— Моя швидкість не росте! — вигукнула ти в розпачі.
— Хочеш, я допоможу?
— Хіба можеш? — наморщила ти ніс.
— Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, — я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, — точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.
— Можна подумати, ти знаєш більше за нього! — Тебе нелегко було переконати.
Я тільки кивнув.
— І що ж це тоді?
— Справа у твоїх руках. Надто багато рухів убік і замало вперед. А ще, — я вказав на твій стегновий згинальний м’яз, — ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаєшся прудко, але треба збільшити крок. П’ять сантиметрів — і ти помітиш відмінність.
Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобі не личить і ти в ній здаєшся товстою.
— Що, правда?
Я знов кивнув і почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалі та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.
Ти поклала долоні на стегна.
— То ти можеш це виправити?
— Ну, я не здатен цього виправити. Проте можу бігти поруч, і ти ніби подивишся на себе збоку. Можливо, нам вдасться дібрати тобі новий ритм — з довшими кроками. Щось подібне до того, як ти йдеш по тротуару та, наприклад, наступаєш на кожну плитку. Є інший спосіб: якщо бігти з кимось, у кого довший крок — твій мозок зможе сам підлаштуватися. В обох випадках крок має стати довшим.
— І ти мені допоможеш?
— Ну, так… Хіба ж я можу тобі відмовити?
Ти згорнула руки на грудях.
— І ти досі мовчав? Ти ж не звертав на мене жодної уваги!
Я й досі озирався, шукаючи твого гевала. Мені здавалося, ніби він просто дихає в потилицю.
— А що твій… твій отой комод без шиї?
— Якщо ти не чув, генію, ми розійшлися ще торік!
— Правда? — Я почухав потилицю. — А я й не знав.
— Може, на треку ти і швидкий, але отут, — ти постукала мене в груди, — я можу ще й бігати навколо тебе кругалі.
Ти й досі бігаєш.
Розділ п’ятий
Я розплющив очі. Навколо панувала темрява. Біль посилився. Я клацнув кнопку на годиннику: 4 : 47 ранку. Ми розбилися приблизно шість годин тому. Сонце зійде години через дві. Хоча, якщо взяти до уваги, що ми на чималій висоті, може, й раніше. Дуже холодно. Навряд чи проживу ще бодай чверть години, якщо просто зараз щось не вдію. Мене вже колотить, зуби цокотять. Ґровера вкрив шар снігу сантиметрів десять завтовшки. Мій ремінь безпеки і досі був пристебнутий, хоча крісло піді мною зламалося.