Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам’ятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинок — ми обоє пережили аварію.
Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий біль — можливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирів — диспетчери про нас не знали.
У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.
Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився, і вона швидко пірнула у пляшку. Він же почав жбурляти її з одного реабілітаційного центру в інший, зрештою позбавивши батьківських прав. Батько рідко програвав. Я й досі не знаю подробиць. Мені можна було хіба що розмовляти з матір’ю по телефону.
Кажуть, дітей треба виховувати батогом і пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряників удома я і не бачив. Уранці о 4 : 55 він вмикав у моїй кімнаті світло. За п’ять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах і кросівках.
— Ворушися, кілометри самі себе не бігають.
— Так, сер.
Частіше за все я спав уже одягнений. Я пам’ятаю, як ти вперше залізла в моє вікно та поплескала мене по плечу:
— Гей, а чого ти в одязі?
— Побудь тут іще години чотири — і дізнаєшся, — поглянув я на двері.
— Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?
— Та вже звик.
— Давай-но вставай, забираймося звідси.
Я бігав до станції рятівників і назад. Дев’ять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав:
— Сім плюс! — або ж: — Двадцять плюс!
Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.
Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторках — по 550. По середах — по 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:
— Вище!
Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.
— Біль — це слабкість, що виходить із твого тіла, — говорив він низьким голосом, киваючи головою.
А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»
«Слабкості» у його будинку я втратив чимало.
Ще до сьомої ранку я пробігав 11—16 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командою — після моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.