На заході злітну смугу не було видно за хмарами, але зрідка вітер розганяв туман і відкривалися такі собі вікна надії. У Солт-Лейк-Ситі аеропорт оточений горами. На сході засніжені вершини навіть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цікаво, а що там за ними?
Я мав злітати о 18 : 07, але, судячи з того, що інші рейси сильно затримують, то мій раніше від завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалі. Спостерігати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, і я перейшов у куток зали до стіни. Тут я всівся, дістав теки з історіями хвороби пацієнтів за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звіти, діагнози й рекомендації. Загалом я працюю і з дорослими, але наразі більшість тек у моїх руках належала дітям. Багато років тому Рейчел — це моя дружина — переконала мене звузити спеціалізацію до спортивних травм у дітей. І вона мала рацію. Я ненавиджу, коли діти шкутильгають, заходячи у мій кабінет, але обожнюю, коли вони вибігають з нього здоровими.
Мені треба було зробити ще кілька записів, але лампочка на диктофоні вже почала блимати червоним, тому я зайшов у крамничку коло термінала по батарейки. Можна було придбати дві батарейки АА за чотири долари або дванадцять за сім, і я обрав другий варіант. Замінивши батарейки у диктофоні, решту я сховав до наплічника.
Я щойно з медичної конференції у Колорадо-Спрінґс, куди мене запросили взяти участь в обговоренні теми «Поєднання дитячої ортопедії та медицини катастроф». Мова йшла про реанімаційні заходи й різноманітні психологічні підходи до дітей у складній ситуації. Маю віддати належне організації заходу: у професійному аспекті він мене повністю вдовольнив, а місце було обране просто чудове. Ну, а як приємний бонус — можливість на чотири дні вирватися в гори Колледжіейт-Пікс, що поблизу Буена-Віста у Колорадо. Вийшла така собі ділова поїздка з відпочинком у альпіністському стилі. Хтось із лікарів купляє собі «порше», дехто будує величезний будинок, а ще хтось витрачає шалені гроші на гольф-клуб, у який приїздить бодай раз на місяць. А я полюбляю бігати пляжем і ходити в гори. Удома не був уже тиждень.
Прямого рейсу з Колорадо-Спрінґс додому не було, тому я мав летіти через Солт-Лейк-Ситі. Авіаподорожі ніколи не перестануть мене дивувати: летиш на захід, щоб опинитися на сході. Натовп у залі очікування суттєво зменшився — такої пізньої пори в неділю усі вже щонайчастіше вдома вечеряють. Ті ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барі з пивом та крильцями й чипсами.
Її хода не могла не привернути моєї уваги. Довгі стрункі ноги, рішучі цілеспрямовані кроки, грація, ритм. Одразу помітно, як їй комфортно у своєму тілі. Вона була десь 175—180 сантиметрів на зріст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнішність не надто її турбує. За віком я б дав їй років тридцять. Щоб краще її уявити собі, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному житті»[2] чи Джулію Ормонд у «Сабрині»[3]. Не те щоб вона була якась особлива — на Мангеттені повнісінько жінок, які заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утім, я певен: її краса від природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.
Вона спинилася навпроти мене, оглянувши термінал, обрала собі місце метрів за три чи чотири від мене, теж на підлозі. Краєчком ока я й далі її роздивлявся. Темний брючний костюм, шкіряний портфель для паперів та невеличка сумка. Я сказав би, що вона повертається з короткої ділової поїздки. Молодичка поставила сумку на підлогу, дістала кросівки «Найк» і перевзулася. Потім знов оглянула залу, сіла на підлогу та повільно нахилилася до ніг. Судячи з того що підлоги між ногами вона торкнулася не тільки головою, а й грудьми та животом, я припустив, що вона робить таке не вперше. Ноги в неї були наче в інструктора з аеробіки — м’язисті, сильні. У цій позі вона провела кілька хвилин, після чого зручно вмостилася та видобула з портфеля кілька жовтих записників, знайшла якісь нотатки, витягла ноутбук і почала щось друкувати. Друкувала вона приголомшливо швидко. За кілька хвилин ноутбук видав якийсь писк. Дівчина насупила брови, прикусила олівець та почала роззиратися, шукаючи розетку. Я вже займав одну з двох на стіні поруч. Вона підійшла зі шнуром у руках.
— Вибачте, ви не проти, якщо я ввімкну свій ноутбук?