— Маєш рацію. Тоді в мене кілька питань: ти комусь повідомила, що сідаєш у літак?
Ешлі похитала головою.
— Не відправила нікому е-мейл? Не потелефонувала? Ніяк не сповістила?
Знов той самий жест.
— Тобто на планеті Земля жодна людина не знає, що ти сіла у приватний літак та спробувала дістатися Денвера?
Те саме.
— От і я нікому не повідомив.
— Господи… — Її голос зірвався на шепіт. — Усі гадають, що я в Солт-Лейк-Ситі. Принаймні ще вчора гадали… Зараз вони вже розуміють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тільки знають, що я взяла ваучер у готель…
— А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого польоту — пілот не заповнював ніяких паперів, бо вони, за його словами, були не потрібні. І — ось ця частина подобається мені понад усе, — дві дорослі людини з вищою освітою сіли в літак, не сказавши про це жодній живій істоті. Ми зробили все, щоб цей політ наче й не існував.
Ешлі ошелешено дивилася на Ґровера.
— Але ж він таки існував… — Вона перевела погляд. — Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо від тієї бурі. У мене з’явиться двоє нових друзів. І я покваплюся далі у своїх справах…
— Ешлі, пробач мені, будь ласка, — урвав її я. — Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.
— Не звинувачуй себе, — вона похитала головою. — Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, — вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. — Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, — кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. — Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?
— Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, — я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. — Зараз твій гумор — це дар.
— А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?
— Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. — Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.
— То як ми до цього поставимося?
— Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.
— Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.
Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.
— Ну, тоді ось таким трибом.
— Що, просто отак?
— Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. — Я видобув свій швейцарський ніж. — Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну — і попісяєш у пляшку.
— А я думала, гірше вже нікуди.
— Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.
— Колір?
— Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.
— Гадаєш, мені замало пошкоджень?
— Ну, я хочу точно знати, що їх немає.
Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.
— Кажи, коли можна, — глянула вона на мене.
Я підсунув пляшку та кивнув.
— Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.
— Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.
Дзюрчання припинилось, і вона поморщилася від болю.
— Десь болить? — спитав я.
— Та нога… — Вона знов узялася до справи, і пляшка почала наповнюватися. — У тебе пальці холодні, — додала вона.
— Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то пальці в мене холодні настільки, що я геть нічого не відчуваю.
— Я така рада, що зараз упісяюся.
— Більшість моїх пацієнтів зазнають якихось травм, і кров у їхній сечі майже завжди означає внутрішні ушкодження, — спробував я відвернути її увагу.
— Це якось має мене заспокоювати абощо? — Ешлі глипнула на мене.
Я дістав пляшку та оглянув її вміст.
— Загалом має, — оголосив я.
— Ого, чимало.
— Це добре. І колір гарний.